Степан Бандера: стосунки на відстані
Чи варто йти на жертви заради кохання? Як будувати стосунки на відстані? І чого нам варто повчитися у Степана Бандери?
Степан Бандера народився 1січня 1909 року у сім’ї греко-католицького священника та вчительки, батько якої теж був священнослужителем. Вже з дитинства Степан демонстрував силу духу та міцний характер. Так, навчаючись у молодшій школі він пішов записуватися до скаутської організації «Пласт». Але його не взяли через хворі суглоби. Тоді він доклав усіх зусиль, аби зміцнити своє тіло і подався до «Пласту» вдруге. Та знову отримав відмову. Але і цього разу хлопець не здався. Він почав заповзято тренуватися і скоро не лише наздогнав, а й перегнав однолітків за спортивними нормативами. І з третьої спроби Бандера таки доєднався до «Пласту». А пізніше – і до інших молодіжних націоналістичних організацій.
Від чого залежить сила характеру людини? Первісно її визначає генетика та біологічні показники. Потім цей вихідний код моделюється вихованням. І зрештою – власними рішеннями особистості. Чи можна змінити свій характер? Почасти – так. Якщо певні риси знижують якість життя, їх можна і варто корегувати за допомогою самоусвідомлення, рефлексія, психологічна робота над собою.
У 1929 року Степан вступів до Організації Українських Націоналістів. Там він розпочав активну боротьбу за незалежність України від Польщі. І попри молодий вік швидко піднявся ієрархією ОУН. Оскільки діяльність ОУН-івців була поза межами закону, діюча влада постійно полювала на українських патріотів. Лише у період з 1933 по 1935 роки Бандеру п’ять разів заарештовували. А в травні 1939 черговий арешт закінчився вироком - смертна кара. Який потім замінили на довічне ув’язнення.
Та вже за пів року розпочалася Друга Світова війна. Наглядачі тюрем, рятуючись від фашистів, кидали свої пости та тікали куди очі дивляться. Це дало ув’язненим шанс на порятунок. Скористався такою можливістю і Степан. І тільки-но вийшов на свободу, з новою силою поринув у визвольний рух.
Після розпаду Польської держави, частина пунктів ОУН перемістилася до Кракова. Канцелярія полковника Сушка, що знаходилася на вулиці Зеленій, стала пристановищем для таких визначних ОУН-івців, як В. Кук, О. Карачевський, М. Лебідь. В своїй тимчасовій оселі вони влаштовували таємні зустрічі членів організації, на яких часто бував і Бандера.
Якось завітавши на чергове зібрання однодумців, Степан помітив трьох дівчат років двадцяти. Познайомившись із ними, Степан не без здивування дізнався, що вони вже встигли пережити ув’язнення. Справа у тім, що студентки теж вели підпільну боротьбу за звільнення України. І під час одного з їхніх зібрань дівчат заарештували та кинули до буцегарні. Але молоді націоналістки як і раніше були повні рішучості відстоювати свої ідеї. Особливо гаряче говорила білявка.
Коли Бандера прийшов наступного разу, то знову побачив трьох подружок. Як і декілька днів тому, в них зав’язалася розмова. Та згодом вона переросла в діалог між ним і рішучою білявкою. І чим далі, тим більше спільного виявляли нові знайомі.
Як виявилося, Ярослава навіть вчилася на тому ж аграрному відділені Львівської Політехніки, що й Степан. І батьки в неї займалися тим самим, чим і Степанові: мама була вчителькою, батько – священником. Здавалося, сама доля звела людей, у яких було стільки схожого, починаючи від обраної професії і закінчуючи політичними переконаннями. Вже зовсім скоро хлопець і дівчина розуміли одне одного з півслова. А через місяць після знайомства Степан запропонував Ярославі вийти за нього заміж. І дівчина сказала «так».
Скільки часу має пройти від знайомств до шлюбу? Оптимально – від 1 до 2 років. Цей час дозволяє партнерам краще пізнати одне одного, пройти через різні життєві ситуації та пережити певні фази стосунків. До того ж за цей час проходить період ідеалізації партнера і настає більш реальне його сприйняття. Та попри цей логіний алгоритм, багато пар знаходять щастя у шлюбі як після коротшого, так і після тривалішого періоду знайомства. Тож найкращий рецепт – це знати теорію, але обирати свій шлях та темп руху по ньому на власний розсуд.
Весілля зіграли скромно. Із гостей запросили лише найближчих друзів, своїх соратників. Та наречені були щасливі й без помпезних гулянь, вишуканих наїдків чи закордонних оркестрів. До речі на весіллі зовсім не було алкоголю, оскільки Степан не пив і активно пропагував тверезість. Якось на Різдво навіть зробив плакат «Святкуймо без алкоголю».
Мало хто знає, що алкоголь – це депресант. А етиловий спирт – це те, що безпосередньо викликає депресію. Тож алкоголь на весіллі радше перевіряє нервову систему молодят на міцність, ніж сприяє їхньому душевному комфорту. Тож нетипове безалкогольне весілля Степан Бандера може стати прикладом того, як пара може подбати про ментальне благополуччя сім’ї вже з першого дня її створення.
Скоро в родині Бандер відбулося поповнення. Влітку 1941 року Ярослава народила крихітку, яку назвали Наталею. І тепер Степан носив на руках обох своїх дівчат. Та щастя тривало недовго. Після того. як спроба Бандери проголосити незалежну Українську республіку безнадійно провалилася, його запроторили до німецького концтабору. Для Ярослави, яка лишилася сама з тримісячною дитиною, це стало тяжким випробуванням. Та вона не впала у відчай. Разом із немовлям вона перебралася до Німеччини та почала чекати на звільнення чоловіка.
Три роки тягнулися довго. І ось нарешті настав день, коли Степан вийшов на свободу і обійняв дружину з донькою. Здавалося, тепер родина нарешті зможе повернутися на Батьківщину і зажити на своїй землі. Та ці надії дуже скоро зруйнувалися листом Шухевича. Він писав, що для Бандери єдиним шансом вберегтися від арешту є еміграція.
Але й за кордоном голова Проводу ОУН не міг бути в цілковитій безпеці. Він мусив поводитися надзвичайно обережно, аби не викрити себе. Це, звісно ж, стосувалося і його родини. Тож відтепер все життя Степана, Ярослави, і навіть Наталі проходило під знаком постійного страху бути упізнаними. Так, переховуючись від більшовиків, Бандера кочував Берліном, Іннсбруком, Зесфельдом, Мюнхеном, Гільдесгайном. Разом із ним невідступно слідували і дружина з донькою.
Коли ми бачимо приклади подібних позбавлень, які один партнер несе поруч із іншим, виникає логічне питання: чи варто взагалі йти на «жертви» заради кохання? їхати за коханим на чужину, відмовлятися від улюбленої роботи, повністю міняти своє життя? Залежно від ситуації. Якщо в результаті ви більше наповнитеся, ніж спустошитеся – то це рішення дійсно може бути на благо. Але є одна важлива умова. Не класифікувати його як «жертву», особливо заради когось чи чогось. А лише як «вибір». Власний і свідомий.
У 1947 році Бандери оселилися поблизу міста Штарнбергу. Їхня невеличка хатинка знаходилося в лісі, далеко від цивілізації та людських помешкань, тож умови життя там були відповідними. На той час в їхній сім’ї було вже троє діточок. Вимушені скрута та незручності не могли на них не позначатися. Діти безкінечно хворіли, недоїдали, а найстарша Наталя, якій на той час виповнилося 6 років, мусила щодня долати по 6 кілометрів, аби діставатися до найближчої школи.
Наступного року стало ще гірше, адже тепер Степан не мав змоги бути зі своєю родиною і навідувався до Ярослави й дітей, які жили під чужим прізвищем у таборі для українських утікачів, лише раз на багато місяців. Під час одного з його візитів, Наталя навіть не пізнала батька, риси якого встигли щезнути з дитячої пам’яті за час тривалої розлуки.
Відстань – серйозне випробування для пар. Але, як бачимо на прикладі Степана і Ярослави Бандер, його можна пройти. Для цього є декілька передумов. По-перше, повна довіра одне до одного. Важливо мати впевненість в партнерові. Адже підозрілість або ревнощі руйнуватимуть як власне стосунки, так і їх учасників. По-друге, спільні цілі. Необхідно, аби партнери знали, що їхня розлука тимчасова і що вони рухаються до спільної мети. По-третє, регулярне спілкування, яке допомагатиме підтримувати емоційний зв’язок. Степан і Ярослава постійно писали одне одному листи. А у сучасному світі способів бути на зв’язку і того більше.
Нарешті після переїзду до села Брайтбрун у 1950 році життя Бандер почало потроху налагоджуватися. Відтепер Степан все частіше з’являвся вдома, а згодом майже увесь свій час був поруч із родиною. І хоч нові загрози не змусили на себе довго чекати, утікали від них вже разом. Так, в 1954 році Бандери переїхали до Мюнхену, міста, котрому судилося стати останнім еміграційним пунктом Степана.
15 жовтня 1959 року в двері до Бандер поздвонили. Степан вийшов, аби подивитися, хто там. Коли ж відчинив, то побачив на порозі невідомого чоловіка. Рука незнайомця зробила різкий рух і в обличчя Бандери вдарив струм синильної кислоти. Степан помер на місці.
Минають роки. Та принципи формування стосунків лишаються незмінними. Якщо хочете дізнаватися про це більше, а також збагачувати свої знання з української історії - слідкуйте за новими історіями проєкту «Психологія українського кохання» на YouTube-каналі: youtube.com/@olenashershnova.
