Олена та Михайло Теліги: разом на смерть
Чому зовсім не схожих людей тягне одне до одного? Коли чоловік може пробачити зраду? Що насправді спонукає померти за любов? Дослідимо це на прикладі історії кохання видатного видатної української поетеси Олени Теліги та її чоловіка Михайла.
Олена Шовгеніва народилася 21 липня 1906 року в інтелігентній українській родині: її батько був відомим вченим, мати – вчителькою. Висока, тоненька, з живими очима, Олена мала неправильні, але напрочуд милі риси обличчя. Вона не була красунею, але була дуже жіночною, в ній відчувалась якась родзинка, котра вабила до неї. Дотепна, розумна, товариська, Олена завжди мала багато друзів як серед жінок, так і серед чоловіків.
Михайло походив з давнього козацького роду. Був освіченою, інтелігентною людиною. Мав спокійну вдачу, був тихий та скромний. Володів витримкою та вродженим почуттям такту.
Доля звела їх взимку 1924 року у Празі, куди Олена переїхала з Києва разом із батьками, а Михайло – як інтернований воїн українського війська. «Видавництво української молоді» організовувало в Студентському Домі концерт для зібрання коштів на видання творів молодих письменників. Олена, яка вже тоді писала вірші, брала активну участь у підготовці цього концерту. Михайло ж мав виступати на ньому: грати на бандурі та співати українські думи. Попри різні характери і темпераменти молоді люди одразу знайшли спільну мову і невдовзі почали зустрічатися.
Це був той самий випадок, коли «протилежності притягнулися». І комунікабельна, екстравертка Олена та стриманий, інтраверт Михайло створили, з першого погляду, дивний, а при ближчому розгляді – довершений тандем. Адже коли несхожі люди вступають у стосунки, вони збагачують одне одного, доповнюють тими рисами, які у партнера в дефіциті.
Варто зауважити, що дівчина мала досить прогресивні погляди на стосунки. Коли закоханим доводилося розлучатися, вона писала Михайлові про те, що не має наміру його ні в чому обмежувати: «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя!»
Такий підхід, з одного боку, можна назвати досить екологічним, адже він декларує свободу особистості та повагу до кордонів партнера. Та з іншого – дещо одноосібним. Адже не факт, що така свобода була потрібна Михайлові. Але оскільки Олена давала її партнерові, то виходить, що й сама отримувала карт-бланш на знайомства та флірт. А фліртувати Олена любила. І чоловікам завжди подобалася. Якось її друзі навіть намалювали на неї шарж з підписом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою».
У серпні 1926 року пара побралася. Маючи обмежену суму грошей, батьки запропонували Олені або влаштувати скромне весілля та поїхати у весільну подорож. Або ж гучно відгуляти, але лишитися на медовий місяць удома. Олена без вагань вибрала друге. Тож весілля було дійсно королівським! У нареченої була розкішна сукня, вона, як і завжди, буквально зачаровувала оточуючих. Ревнощі, викликані надмірною увагою до Олени з боку чоловіків, ще не раз стискатимуть серце Михайла. Але він ніколи не дорікатиме цим своїй красуні-дружині.
За три роки подружжя переїхало до Варшави. Життя в Польщі виявилося для них нелегким: постійний брак грошей, складнощі з пошуком роботи, з житлом... На початку 30-х Михайло влаштувався землеміром у селі Железна Жондова. Олена лишилася в місті. Зарплатні чоловіка вистачало лише на те, щоб оплачувати невеличку кімнатку, а на прожиття Олена мусила заробляти сама. На гроші, які вона отримувала за роботу моделлю, харчуватися вдавалося лише один раз на день.
Влітку Олена приїздила до чоловіка в село. Там вона доглядала за Михайлом, оскільки той часто хворів. Через погане самопочуття чоловіка вона відхиляла запрошення подружок приїхати в гості до Варшави. Та лишаючись в селі, відчувала самотність. Михайло цілими днями працював, а додому повертався пізно ввечері, до того ж дуже втомленим. Олена завжди любила модно й елегантно одягатися. А живучи в Железно Жондова не мала коштів навіть на панчохи. І їй доводилося ходити в латаних шкарпетках. Нужденне життя, зверхнє ставлення поляків, туга за Батьківщиною гнітили і Михайла, і Олену.
В цей непростий період життя Олена знаходила віддушину в листуванні з друзями та знайомими. Одним із її епістолярних співрозмовників був редактор Дмитро Донцов. Старший за Олену на 23 роки, начитаний, інтеліґентний, він добре знався на літературі та поезії і мав високий авторитет у літературних колах. Якось приятелі Олени, потайки від неї самої, надіслали Донцову її поетичні спроби. Невдовзі Донцов написав Олені відповідь. Він хвалив її вірші та давав дівчині поради, щодо їх вдосконалення. Окрім цього Дмитро цікавився, яку літературу читає Олена та на які теми любить писати. З тих пір вони почали листуватися. Оскільки обоє були високоосвіченими людьми, спілкувалися на найрізноманітніші теми. І дуже скоро їхня переписка стала чимось більшим, ніж просто літературними дебатами.
А згодом вони зустрілися особисто. Імпозантний Дмитро одразу справив на дівчину враження. Та й Олена, як завжди вишукана та жіночна, не лишила Донцова байдужим. Роман почався стрімко і бурхливо. Вона називала його «вельмишановним редактором». Та захоплено ділилася своїм секретом із подругами: «Натусенька, ти собі не уявляєш, який він (Донцов – прим. авт.) мені дорогий. Бачу… як ти усміхаєшся («патальоґичне явище»). Може, й «патальоґичне», але, безперечно, сильне і дуже щире. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге, й не третє, але це почуття є таке глибоке, що ти, коли любиш мене, мусиш раз назавжди з ним погодитися і не ставитися до нього легковажно...»
Дмитро став для Олени потужним джерелом натхненням. В той період вона написала низку ліричних віршів. Один із яких назвала досить прозоро: «Д. Д.»:
Не любов, не примха й не пригода, –
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди ж у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно…
…Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце – збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
Та чоловіка Олена також любила. Можливо любов до Михайла була більш спокійною, стриманою, передбачуваною, аніж почуття до Дмитра. Але в той же час більш глибокою й справжньою. І ось згодом з-під пера Теліги з’явився черговий вірш, який вона присвятила Дмитрові. Та його зміст був уже зовсім іншим:
...Так кроки – нами зв’язані навік
У Божих меж – назавжди розминулись.
Без теплих слів, без дрогнення повік
Ми попрощались десь на розі вулиць...
Чи знав про роман дружини Михайло? Скоріш за все, так. Адже творча, пристрасна натура Олени навряд чи змогла б приховати факт появи нового натхнення. І її піднесений стан, і часті поїздки, і листи, що вона так чекала, і власне любовні поезії – досить промовисто демонстрували Михайлові наявності у нього суперника.
Що ж спонукало його пробачити дружині зраду?
Інколи пробачити зраду може партнер-егоцентрик, який не хоче віддавати своє. І від думки, що інший хлопчик забере улюблену іграшку, у нього виникає бажання битися за своє. Часто у прямому сенсі. Буває, що пробачити, а точніше стерпіти, зраду може людина з позицією жертви. Тоді вона приймає роль скривдженого, і таким чином задовольняє свої мазохістичні потреби. А ще пробачити зраду дозволяє доросла позиція, при якій партнерові дається право на помилку. За умови, що ця помилка буде визнана і не повториться у майбутньому.
Михайло пробачив. Згодом вони з Оленою переїхали до Кракова, де оселилися в невеличкій, але своїй власній кімнатці. Михайло, так само, як і раніше, кохав свою дружину. І Олена, відчуваючи це, остаточно затвердилася у виборі. Здавалося, тепер їхнє сімейному щастя у безпеці.
Та вже за декілька років світ запалав у вогнищі Другої світової війни. Влітку 1941 року Олена, вже відома поетеса та діяч ОУН, разом з Уласом Самчуком зібралася до окупованого фашистами Києва. Михайло як міг відмовляв кохану від такого ризикованого кроку. Та зрозумівши, що Олена все вже вирішила, підкорився її бажанню. Він допоміг коханій зібрати речі, провів на вокзал та пообіцяв також незабаром приїхати. Наприкінці листопада він виконав свою обіцянку і прибув до Києва. Як і багатьом у той час, Михайлу та Олені довелося жити в жахливих умовах. Будинок, в якому оселилося подружжя, з часом перестав опалюватися, потім у ньому вимкнули світло.
На початку лютого 1942 року Києвом покотилася хвиля арештів українських патріотів. Стало зрозуміло, що лишатися в столиці небезпечно. Адже в першу чергу репресії обіцяли торкнутися українських письменників. Та Олена прийняла тверде рішення лишитися. Чи варто казати, що без неї Михайло теж не збирався нікуди їхати.
9 лютого Олена пішла на засідання Спілки письменників, де вона була головуючою. Михайло пішов до разом із дружиною. Близько третьої години до зали засідань увірвалися німці та заарештували усіх присутніх. Вони сказали, що той, хто не належить до письменників, може бути вільним. Дехто, рятуючи своє життя, встав та пішов геть. Михайло ж, хоча письменником і не був, лишився з Оленою. Згодом їх обох, разом із іншими письменниками, фашисти розстріляли у Бабиному Яру.
Що змушує людину добровільно йти на смерть? Завжди одне єдине. Не піти для психіки страшніше, ніж піти. Залишитися без коханої жінки, почувати себе боягузом, нести тягар негідного вчинка – це тільки гіпотези, що могло бути для психіки Михайла страшніше, ніж смерть. Тож він обрав бути розстріляним разом із Оленою.
Минають роки. Та принципи формування стосунків лишаються незмінними. Якщо хочете дізнаватися про це більше, а також збагачувати свої знання з української історії – слідкуйте за новими історіями проєкту «Психологія українського кохання» на YouTube-каналі: https://youtube.com/@olenashershnova.
