Три любові і одна дружина Івана Франка
Чому недосяжні жінки так приваблюють чоловіків? Чи може шлюб за розрахунком бути щасливим? І скільки разів за життя людина здатна по-справжньому кохати? Дослідимо це на прикладі історій кохання видатного українського поета, прозаїка, науковця Івана Франка.
Іван Франко народився 27 серпня 1956 року у родині заможного коваля та збіднілої шляхтянки. Коли Іванові було 9 батько помер, а на 16-му році пішла й мати. Попри те, що Іван рано залишився сиротою, він здобув ґрунтовну освіту. А під час навчання в гімназії навіть займався репетиторством. Власне, завдяки цьому він і познайомився зі своєю першою любов’ю.
«Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла»
Ольга Рошкевич була старшою сестрою одного з Іванових учнів. Щоразу після занять голова родини, старий піп Рошкевич, неквапно відкашлювався і пропонував Іванові лишитися разом із ними почитати. І чим більше розкривався сюжет, тим частіше Іванові очі зустрічалися з поглядом Олі. Адже твір був написаний наче про них. Головний герой знайомиться з коханою, коли наймається репетитором до її молодшого брата. Згодом він ділиться з дівчиною своїми новаторськими ідеями, і та також запалюється ними. А потім вони одружуються. Правда, до останнього Іван з Ольгою ще не дійшли, але хлопець твердо вірив, що коли-небудь вони обов’язково поберуться.
Та 12 липня 1878 року до нього додому прийшли люди у формі. Вони звинуватили хлопця у таємній соціалістичній діяльності та забрали з собою. Далі – гірше: обнишпоривши квартиру Франка, поліцаї провели обшук у домі Рошкевичів. Після цього ганебного випадку Франко з передового студента, перспективного літератора, імовірного Ольжиного кавалера перетворюється для них на злочинця.
Та це було рішення батька, не Ольги. Дівчині ж знаходила можливість передавати Іванові листи, навіть, зуміла втекти до нього на декілька побачень. В одному зі своїх листів Ольга описала Франку свій план. Він полягав у тому, що Ольга візьме з ким-небудь «вільний» шлюб. А потім під прикриттям фіктивного чоловіка насолоджуватиметься життям з Іваном. Ольга швидко знайшла підходящу кандидатуру – бідного священика Володимира Озаркевича, який давно був закоханий у Ольгу. Невдовзі вони побралися і переїхали подалі від Рошкевичів.
Подружнє життя молодих було нетиповим. Володимир та Ольга спали у різних кімнатах. А коли були змушені перебратися в одну – поставили між собою піаніно. «Івасю, Тебе люблю, – ти ми показав дорогу, куда йти, а він [Озаркевич] отвирає ми ворота, що стоят заперті передо мною», – писала дівчина. Та поступово піаніно кудись зникло... А згодом Ольга народила первістка. Назвала вона його Іваном.
Іван же продовжував писати, творити, навчатися, займатися політичною та громадською діяльністю. А вир його романтичних захоплень закрутився з небаченою швидкістю. “Така-то велика любов великих людей... Він, Мирон [Франко], не донжуан... Він щирий та такий безпорадний; справжній, бідний поет. Нічого не приховує...», - писала у своєму щоденнику подруга Франка Юлія Шнайдер, яка сама була у нього закохана. Сплинуть роки і Юлю запитають, чи не пробувала вона пояснити Франкові глибину своїх почуттів. Шнайдер же тільки всміхнеться і відповість, що поет ніколи не мав часу її слухати, а напиши вона йому листа, почав би виправляти її помилки...
На початку 1880-х років Іван Франко знайомиться з провідними соціалістами, обговорює із ними перспективи та плани на майбутнє, ділиться своїми ідеями. Якось він завітав у гості до свого товариша Дзвонковського. І зустрів там своє друге кохання:
«Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темно»
Сестра Дзвонковського Юзефа була хворою на туберкульоз. Та незважаючи на це, чоловіки буквально шаленіли від неї. Сама ж Юзефа залишалася байдужою навіть до найвидніших кавалерів. Не став винятком і Франко.
Недосяжна красуня не давала Іванові спокою. Він утратив апетит, перестав спати, навіть став менше цікавитися політикою. Цього не могли не помічати його товариші. Деякі з яких, до речі, також страждали через Юзефу. Так один, Дашинський, спробував навіть переконати хлопця, що Дзвонковська не відповідає йому взаємністю тому, що він, на відміну від неї, не поляк. Повіривши у цей дружній обман, Іван цілковито втратив будь-яку надію бути поруч із дівчиною і впав у глибоку депресію. В усіх листах хлопець писав лише про свої душевні терзання, навіть натякав на самогубство.
Насправді той факт, що недосяжна красуня так запала в серце поетові, має цілком наукове пояснення. Адже при контакті з недосяжною жінкою можуть спрацьовувати: принцип дефіциту, ефект переслідування і ефект магнетизму впевненості. Принцип дефіциту змушує думати, що те, що рідкісне та недоступне – те цінне. Ефект переслідування будить в чоловікові архаїчного «мисливця», який прагне переслідувати «здобич». А ефект магнетизму впевненості – це явище, при якому впевнена в собі людина притягує до себе оточуючих, не залежно від статі.
Якось Франкові спало на думку організувати у Львові журнал, який би об’єднав навколо себе свідомих українців. Оскільки цей проект вимагав певних коштів, Франко вирушив до Києва, аби спробувати дістати гроші. Там він і зустрів 20-річну вчительку Ольгу Хоружинську. Дівчина нещодавно закінчила Харківський інститут благородних дівиць і тепер навчалася на Київських жіночих курсах. Вона бездоганно володіла трьома іноземними мовами, професійно грала на фортепіано і мала таке саме ім’я як і Іванова перша любов. Досить гарна, освічена, скромна вона одразу викликала у Івана глибоку симпатію, але... не кохання. Пізніше в одному зі своїх листів Франко зізнався: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою..."
Іван так і не зумів покохати свою дружину. І вона це відчувала. Поет присвячував Ользі вірші, в яких не шкодував для неї теплих слів, та жодного разу не пролунало заповітне «люблю». Це скоріше були послання до друга.
Та творча натура поета нудьгувала без музи. І скоро вона з’явилася. Якось Франко завітав на пошту аби відправити листа. І там замилувався дівчиною, яка сортувала кореспонденцію. Назавтра йому захотілося побачити дівчину знову. Аби мати привід знову піти туди, де працювала молода красуня, Франко написав листа... самому собі! З тим і пішов на «побачення». Відтоді Іван щодня почав відправляти такі листи, і сам же їх отримувати.
Целіна Зигмунтовська не квапилася відповідати шанувальнику взаємністю. Їй подобалися брюнети, а Франко мав руде волосся. Коли ж дівчина дізналася, що він ще й одружений, то про будь-які залицяння взагалі не схотіла слухати.
І поет знову потрапив у пастку недосяжності. Він важко переживав відмову. Ніяк не міг відпустити думки про Целіну. Саме вона стала його третьою й останньою любов’ю в поемі:
«Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір»
Те, скільки разів за життя людина здатна кохати, залежить від низки факторів: її емоційної зрілості, її психологічних особливостей, життєвих обставин. В когось – одне кохання на все життя. В когось – декілька. В когось – надцять. У Франка їх було три.
Ольга бачила емоційні гойдалки Івана і чудово розуміла, чим вони викликані. Та врешті вирішила змиритися, що Іван сприймає її лише як друга. І жінка почала старанно виконувати відведену їй роль. Вона з усіх сил намагалася підтримувати Франка: спонукала його закінчити вищу освіту, витратила усе своє придане на публікацію його праць, допомагала у видавництві омріяного журналу. Коли чоловік опинявся у складному становищі, Ольга завжди уміла дати цінну пораду та допомогти знайти вихід.
Згодом у подружжя з’явилася перша дитина. Потім – ще троє. А потім - нагадала про себе спадкова психічна хвороба Ольги, на яку також страждали її батько, брат та сестра.
Варто зауважити, що психічні захворювання загострюються не лише через генетичні показники. Психологічний комфорт, атмосфера, в якій живе людина є надважливими моментами, які визначають її ментальний стан. І якщо щоденно зраджувати себе, якщо миритися з тим, що неприйнятно, то рано чи пізно щось всередині може зламатися.
Жінка стала дратівливою та конфліктною. Вона почала чіплятися до кожної дрібниці. А кожна її претензія перетворювалася на неконтрольовану істерику. Все це травмувало дітей та Івана. У листі до друга Іван писав: «Моя жінка тяжко недужа. В неї тепер проявилося божевілля на тлі зразу еротичнім, а потім релігійнім».
У 1916 році не молодий, втомлений, тяжко хворий Франко лишився сам. Ольга вже давно перебувала в психіатричній лікарні, діти виросли та покинули батьківський дім. Єдиною людиною, яку Іван хотів бачити зраз коло себе, була Целіна. Майже не маючи надії, Івані все ж звернувся до жінки з проханням приїхати. І та… погодилася. Вона приїхала до хворого письменника та доглядала його до самої смерті, яка настала 27 травня 1916 року.
Минають роки. Та принципи формування стосунків лишаються незмінними. Якщо хочете дізнаватися про це більше, а також збагачувати свої знання з української історії – слідкуйте за новими історіями проєкту «Психологія українського кохання» на YouTube-каналі: https://youtube.com/@olenashershnova.
