Життя і доля Леся Курбаса: кохання, театр і трагедія
Як жити, якщо кохана людина в полоні або пропала безвісти? Як витягати себе, коли на думку спадає найстрашніше? Дослідімо це на прикладі історій кохання видатного українського режисера Леся Курбаса.
Лесь Курбас народився 25 лютого 1887 року у родині мандрівних артистів – Степана Яновича та Ванди Яновичевої. Родина разом гастролювала, разом виступала. Лесь буквально зростав на сцені. Театр був його життям, його домом, його покликанням. Тож питання, яку професію обрати в майбутньому, для нього не стояло.
Вже через рік після вступу до Львівського університету Лесь організував при студентській спілці університету власний театр. До речі, ця спроба організувати театр була в житті Леся не першою. Ще зовсім хлопчиком Курбас разом із іншими акторськими дітьми вже ставив спектаклі, і досить успішно. Але тоді Лесева режисерська кар’єра швидко закінчилася. Оскільки через батькову психічну хворобу вони мусили полишити кочове життя і повернутися до рідного села.
Як не прикро, та історія пішла по колу. І цього разу на Леся знову чекало розчарування. Тільки-но він почав робити перші успіхи, як удруге втратив свою мрію. А все через те, що паралельно з культурною роботою Лесь активно відстоював свою громадянську позицію та вимагав викладання українською мовою. Власне за це Курбаса й виключили, а його театр закрили.
Тож коли Лесеві надійшла пропозиція стати режисером Гуцульського театру, він ухопився за неї, мов за соломинку. Тоді він ще не знав, що цей крок стане для нього в дечому фатальним.
Її звали Катерина Рубчакова. Яскрава, харизматична, впевнена, вона легко закохувала в себе чоловіків. Не став винятком і 24-річний Лесь. Це був перший випадок, коли комусь вдалося потіснити в його серці головну пристрасть – театр. Та Катерина скоріше не замінила театр, а поєдналася з ним, ставши для Леся музою у його творчості.
Захоплюючись Рубчаковою-жінкою, Лесь обожнював і Рубчакову-актрису. Молодий режисер віддавав їй головні ролі. Сам же не міг утриматися від спокуси грати її партнерів. В реальному житті стосунки між Лесем та Катериною лишалися суто діловими. Тож дати вихід своїй пристрасті Курбас міг лише на сцені.
Так, коли ставили «Дядю Ваню» Чехова, Курбас дав Рубчаковій грати Олену. А сам узяв роль закоханого в неї Астрова. А починаючи роботу над «Украденим щастям» Франка, режисер без роздумів призначив Рубчакову Анною. Сам же заповзято почав учити текст її коханця Михайла. В якійсь момент режисерові почало здаватися, що не лише акторська гра присутня в Катерининих сценічних поцілунках.
Та всі сподівання скінчилися, коли Лесь дізнався, що Катерина заміжня. Два роки режисер ловив кожен погляд актриси, шукаючи докази її взаємності. А виявилося, що все було марно. Леся накрив відчай. Він узяв револьвер, приставив його до грудей і натиснув гачок. Пуля увійшла в тіло режисера, втрапивши йому в саме серце.
Суїцид – це ніщо інше, як крайня ступінь уникнення. Коли важко, боляче, нестерпно, можуть виникати думки про втечу від обставин, почуттів, емоцій. Що робити, якщо таке відбувається? Однозначно не знецінювати це! Поговорити з тим, кому довіряєте. Звернутися до психолога. А ще нагадати собі, що цей стан, ці відчуття, ці емоції – тимчасові. Їх можна змінити. А до того моменту – їх можливо витримати. І зробити все, аби собі у цьому допомогти.
Одразу після трагедії режисера відвезли до Львівського госпіталю. Життя йому вдалося врятувати. Але під час операції виникли складнощі. Врешті хірург вирішив не чіпати кулю. Так шматочок свинцю і залишився у серці режисера на все життя.
Минуло шість років. Лесеві післяопераційні шви давно зрослися, тай й душевні рани загоїлися. За цей час режисер у складі австро-угорських військ побував на війні, заснував декілька журналів, видав книгу. А головне – здійснив свою мрію - відкрив у Києві «Молодий театр».
«Молодий театр» користувався величезним успіхом у глядачів. Та після трьох років свого існування все ще не мав власного приміщення. Тож погодинно орендував студію після обіду. А до обіду відомий танцюрист Мордкін проводив тим заняття з балеринами. Траплялося, що Лесь приходив раніше. Тоді він мимохіть спостерігав за тендітними танцюристками. Особливо йому подобалася балерина, що стояла найближче до нього.
Згодом Лесь почав щодня приходити раніше, аби застати балетну трупу. А точніше ту граційну балерину. Дуже скоро дівчина почала помічати на собі погляди загадкового незнайомця. І вже й сама час від часу позирала у його бік. Потім запитувати про нього у подруг. Нарешті хтось сказав, що це режисер Курбас.
З самого дитинства Валя Чистякова обожнювала театр. Походи на вистави були для неї справжнім святом. А її найзаповітнішою мрією було також грати на сцені. Для цього дівчина навчалася грі на фортепіано, займалася вокалом, читала виразно вірші, ходила до балетної школи. І як же вона була приголомшена, коли довідалася, що режисер шанованого нею театру щодня сидить на її репетиціях!
Немов відчувши, що дівчина також ним зацікавилася, Лесь нарешті зважився і попросив, щоб їх познайомили. Пізніше в одному з листів до свого близького друга Валерія Гаккебуша Валя напише:
«Я підійшла до найголовнішої події всього мого життя – зустрічі з Олександром Степановичем Курбасом… Не знаю, чому і як сталося, що я привернула особливу увагу Олександра Степановича… Мене з ним, очевидно, за його ініціативи, познайомили. Так, несподівано для мене, яка старанно готувалася до іспиту у Київській консерваторії і серйозно захоплювалася уроками танцю Михайла Михайловича Мордкіна, почався мій київський роман. Удвох з Курбасом ми багато й довго гуляли київськими парками і бесідували, бесідували…».
Балерині-початківиці було 18, а прославленому режисерові – 31. Досить різні, вони знаходили одне в одному те, що доповнювало кожного з них. Все тому ж Гаккебушу Чистякова писала:
«Особистість Олександра Степановича – геніального режисера – новатора, його освіченість, виняткова працьовитість, дивовижний талант і в той же час його принциповість, цілеспрямованість, не кажучи вже про його неповторну привабливість, не могли не скорити мене…»
Дівчина добре запам’ятала той день, коли Лесь уперше запросив її до себе додому. Тільки-но дівчина переступила поріг, як перед її очима розкинулися численні стелажі з безліччю книг. Ними була заставлена абсолютно вся кімната. Підійшовши ближче Валя здивувалася ще більше. Написані ці книги були не лише українською, а й польською, німецькою, англійською і навіть такою, яку Валя взагалі не могла ідентифікувати. Чистякова взяла з полички перше, що потрапило під руку, і не без зусиль прочитала: «Ібсен». Лесь помітив, що дівчина не знайома з норвезькою. І делікатно простягнув їй цю саму книгу, але в українському перекладі. Це видання й розпочало Валине знайомство з Лесевою бібліотекою.
Милуючись вродою Валі, згадуючи, як природно та в водночас технічно рухалася вона в балетній пачці, Курбаса не полишала думка, що її місце – на сцені. Врешті режисер запросив Чистякову до своєї акторської школи. З перших занять Валя стала найстараннішою ученицею. І хоча дівчина й так вміла буквально все: і співати, і танцювати, і декламувати, вона постійно відточували свої навички. Тож невдовзі з учениць Чистякова перейшла до акторського складу. І Курбас поставив її грати у виставі «Цар Едіп».
Та не всі в «Молодому театрі» були раді приходу молодої конкурентки. Тим паче такої, що була в очевидному фаворі у режисера. Адже окрім суперництва з приводу ролей, у театрі йшла не менш запекла боротьба за серце Курбаса. Імпозантний, інтелігентний, холостий режисер викликав захоплення майже в усіх своїх актрис. Та з приходом Чистякової старожилки «Молодого театру» зрозуміли, що остаточно втратили Курбаса. І хоча зовні вони залишалися привітливими, за спиною плели інтриги проти довірливої Валі. Подейкували, що її навіть збиралися отруїти. Але на щастя до цього не дійшло.
6 вересня 1919 року Лесь і Валя обвінчалися в Андріївській церкві. Їхнє сімейне життя складалося легко, професійна діяльність розвивалася успішно. Курбас перекладав іншомовні п’єси, ставив їх у «Молодому». Часто разом з Валею грав у них головні ролі. Чистякова як актриса зміцніла. «Ромео і Джульєтта», «Тартюф» та багато інших легендарних творів стали її візитівками. А через рік режисер відібрав кращих акторів і об’єднав їх у київський драматичний театр – «Кийдрамте». На відміну від осілого «Молодого», «Кийдрамте» майже весь час їздив Україною з гастролями. Щотижня трупа мусила показувати нову постановку, тож роботи у всіх було через край. Валя мала порівняно малий досвід, та все ж не відставала від решти акторів. Частину тексту вчила на репетиціях, частину їй підказував суфлер. Ну а частина була «імпровізацією в запропонованих умовах», як казала сама Чистякова.
Ще через рік Курбас заснував студію «Березіль». Її основу, як і в «Кийдрамте», становили молодотеатрівці. А також молоді кадри, котрих режисер готував на акторських курсах «Вишкіл». У 1926-му «Березіль» як центральний драматичний театр було переведено до Харкова. Саме там подружжя й продовжило свою роботу.
А потім все зруйнувалося. 5 жовтня 1933 року на засіданні Наркомпросу УРСР колегія винесла вирок:
«Зняти Леся Курбаса з роботи художнього керівника і директора театру «Березіль»».
Причина – позиція українського націоналіста. А потім Курбаса заарештували. А потім він зник.
З початку повномасштабного вторгнення десятки тисяч українців вважаються зниклими безвісті. І щодня їхнім рідним та близьким доводиться жити з цим болем. Аби витримати його і частково полегшити, важливо не нехтувати алгоритмом дій.
Перш за все, зробити те, що може посприяти пошуку (поспілкуватися з поліцією, розмістити інформацію про зниклого в соцмережах, надати зразки ДНК тощо). Після чого чітко сказати собі: «я зробив усе, що від мене залежало» і не брати відповідальність за те, що поза зоною контролю.
Також важливо подбати про тих, хто лишився. У людини, що зникла, імовірно, зосталися маленькі діти, або літні батьки, або хатні тварини, або просто улюблена квітка в горщику. І зниклий би точно хотів, аби про них подбали.
І, звісно, необхідно продовжувати жити. Не завмирати, робити звичні речі, займатися буденними справами, планувати свої дні. Вчитися жити без людини, що зникла. Хтозна на скільки часу це знадобиться, але на момент пошуку точно є нагальною потребою.
Минуло 23 роки. Увесь цей час Валентина Чистякова вірила, що її чоловік повернеться. Вона стукала в усі двері, аби дізнатися, де він, і що з ним. Але марно. Після Лесевого арешту Чистякова оселилася з його мамою, і мешкала разом із нею до самої смерті старенької у 1950-му році. І грала у його театрі. Щоправда, перейменованому з «Березолі» в Харківський театр імені Тараса Шевченка. Але як і раніше Його.
Того дня Валентина як завжди забирала пошту, аж раптом помітила у скриньці конверт. Тремтячими пальцями жінка дістала лист і прочитала віддрукований текст:
«Визначенням Військового трибуналу Північного військового округу від 31 січня 1957 року справа, відносно вашого чоловіка – Курбаса Олександра Степановича, подальшим виконанням в кримінальному порядку припинено через відсутність складу злочину».
Сльози радості виступили на очах Валентини. Леся виправдали! Нарешті його відпустять! Нарешті вона знов побачить свого коханого! З новою наснагою стала чекати жінка повернення Курбаса. Підживила надію й довідка з Харківського обласного суду, у якій підтверджувалося припинення справи проти Курбаса. Але Лесь все не повертався.
Лише через чотири роки, у травні 1961, Валентина отримала останню звістку про чоловіка – похоронку. В ній зазначалося, що Курбас Олександр помер від крововиливу в мозок 15 листопада… 1942 року! Пізніше виявилося, що й то була неправда. Великий режисер пішов з життя ще раніше – у 1937, і не через крововилив, а від кулі соловецького тюремника. Місце розстрілу та поховання Леся Курбаса досі лишається невідомим.
Минають роки. Та принципи формування стосунків лишаються незмінними. Якщо хочете дізнаватися про це більше, а також збагачувати свої знання з української історії - слідкуйте за новими історіями проєкту «Психологія українського кохання» на YouTube-каналі: https://youtube.com/@olenashershnova.
