Вікторія Файнблат: «Нам завжди є, заради чого жити»
Але 24 лютого 2022 року перевернуло її життя з ніг на голову. Рятуючи своїх дітей від війни, Вікторія опинилася в Польщі, а через деякий час – в Іспанії, і вже за декілька днів стане мамою втретє. У відвертому інтерв'ю вона розповіла про свою «формулу успіху», переоцінку життєвих цінностей і про те, як віднайшла сили жити далі.
– Вікторіє, в тому, минулому житті, ви успішно реалізовували всі свої цілі – одну за одною. Вже знаєте, що робитимете, коли закінчиться війна?
У мене багато планів! По-перше, я дуже хочу повернутися додому. Тому спочатку, напевно, тиждень-два просто проведу вдома. Я зрозуміла, що за останні вісім років не надрукувала жодної фотографії до рамочки, жодного альбому не зробила. Усі дні народження, сімейні фотографії – десь на флешках, дисках. Тобто вони ніби є, але їх немає. А ще я усвідомила, що я пахала, в мене дуже багато всього в житті було: гарний будинок, про який мріяли – ми зробили, але ми ним не те, що не насолоджувалися – ми його в очі не бачили. Ми приходили додому, грубо кажучи, переночувати.
– Усе ніколи було?
Так. І ось у мене вперше у житті з'явилося бажання це все відчути. Переоцінка відбулася. Ми були в якійсь нескінченній гонитві за нашими цілями, абсолютно упускаючи те, заради чого ми це робили. Завжди є виправдання: ми це робимо заради дітей, заради їхнього майбутнього, заради чогось… І ми це все отримуємо – й далі продовжуємо бігти за новими цілями, абсолютно не насолоджуючись тим, що ми зробили. А в іншому – побачимо. Я думаю, що, коли закінчиться війна, з'явиться, та, й уже є, стільки всього, що треба зробити! Враховуючи те, що я й до війни не могла стояти осторонь і насолоджуватися життям, боюся, щоб мене, звичайно, не захлинуло. Крім мене ж краще ніхто не зробить, тому… (усміхається)
– Ви вірите, що ще буде можливість, у якому статусі – не має значення, але знову вдягнути корону королеви краси?
До речі, я її вже надягала після початку війни. Я представляла Україну на «Місіс Польщі», була в журі. Планую у квітні наступного року знову вдягнути. Приїхати й до Польщі, й до України, дай боже, якщо все буде добре, в червні. Але це вже не те задоволення, не та мета – це більше обов'язок, я сказала б.
– Ви зараз одна, з двома дітьми та в очікуванні третьої, в чужій країні. Як справляєтесь морально та фізично?
Скажімо так, на 90% я не здаюся, але в 10% у мене бувають зриви, депресії, сльози. До повномасштабної війни, у звичному житті, я завжди знаходила способи, як досягти того, чого хочу. А тут зіштовхнулася з відчуттям якоїсь безпорадності, безвиході. На щастя, допомагає психотерапія. Я розумію, що через це наразі проходять десятки мільйонів. І своїм прикладом хочу показати, що це не страшно, що, як би не було складно, завжди можна знайти світло наприкінці тунелю та поставити собі нові цілі, що нам завжди є, заради чого жити. Особисто мені дає сили рухатися далі й шалено мотивує розуміння, що я потрібна моїм дітям.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви поїхали з України. Чому ухвалили таке рішення?
Ми жили неподалік Василькова. І першого ж дня прокинулися від вибухів, бачили ракети, винищувачі. Надвечір зрозуміли, що треба їхати, бо рано чи пізно прилетить. Ми вирішили на якийсь час виїхати до Рівного, але поки добиралися туди, ситуація ставала все гіршою й гіршою. І на заправці ми ухвалили складне для нас рішення: тато залишається, а ми – на кордон. Досі сльози на очах, коли згадую про це… Коли приїхали до Польщі – зрозуміли, що взагалі практично нічого з речей не взяли. Пішли, купили в супермаркеті труси, шкарпетки (усміхається).
– У Польщі ви не лише створили благодійний фонд, а й пробилися на телебачення. Розкажіть про це.
На польському телебаченні я була першою українкою, яка пробилася туди. Мене запросили на прямий ефір їхнього найвідомішого ранкового шоу «День добрий» як жінку, яка мала все, і яка з дітьми, біженка, ні з чим опинилася в Польщі. І я до них доносила те, що бачила на власні очі. Вони брали інтерв'ю у дітей, розмовляли з ними. І потім я організувала благодійний фонд: ми закуповували та передавали нашим, в Україну, все, що могли: бронежилети, каски, аптечки першої медичної допомоги, білизну, консерви.
– А як ви опинилася в Іспанії?
Випадково. Ми зрозуміли, що з Польщі треба їхати – вона не гумова. Але ми не знали, куди їхати. І ось ми телефонували друзям, знайомим, хто де опинився, й говорили: що далі робити, куди їхати, як їхати. І хтось із друзів сказав: «Ось в Іспанії є регіон… Там – недороге житло і плюс дуже багато британських шкіл». Бо в мене було таке: треба кудись їхати заради того, щоб діти вчилися. Ми дізналися про цей регіон Касабланки – Аліканте все, виявилося, там справді купа британських шкіл, відносно недороге, в порівнянні з Європою, житло, школи коштують адекватних грошей. І поїхали в той бік. Місяць пішов на те, щоб якось узагалі прийти до тями, влаштувати дітей до шкіл. Ось так і опинилися в Іспанії. І, в принципі, не розглядали щось інше, бо жили й казали: «Ну, ось іще місяць, ще трохи, а сенс щось думати».
– Ще трохи, так…
А ось уже цього літа, коли зрозуміли, що не повертаємося до Києва ще цей рік, то я вирішила, що хочу звідти їхати, бо, ну, курортне місце – воно дуже розслаблює. І якщо ми не їдемо й залишаємося заради того, щоб діти нормально вчилися – треба шукати сильну школу, треба їхати. Я бачила, що все, що я вкладала в освіту дітей, – ми це все втрачаємо. Що, власне кажучи, за рік життя за кордоном ми втратили все, що отримали в Україні. І ось із цієї причини ми переїхали до Мадриду. В Мадриді дуже багато хороших, сильних шкіл, нас взяли в одну з найсильніших шкіл Іспанії.
– Як ваші діти переживають усі ці події?
Син дуже сильно змінився, він дуже усвідомлено почав підходити до навчання. Зрозуміло, що іноді не хоче, психує, йому хочеться піти погуляти, але немає в мене з ним якихось істерик, із-під палиці. Ми з ним розмовляємо, він усе це розуміє. Ось навіть виграв олімпіаду в школі з української мови. З молодшою – складніше, вона не усвідомлює ще всього. Ми з психологом працюємо досі – у неї посттравматичний синдром. Вона навіть ось уже в Іспанії від літака на пляжі під шезлонг ховалася, казала: «Мамо, нас зараз бомбитимуть».
– Діти хоч раз приїжджали до України з того часу, як ви поїхали?
Ні, жодного разу. Ми їм кажемо: «Давайте так: як тільки стане безпечно – ми відразу ж поїдемо». «А якщо ми ще школу не закінчимо?» Кажу: «Отже, тоді на канікули поїдемо, повернемося, закінчимо навчальний рік – і потім повернемося».
– Як підтримуєте стосунки з чоловіком на відстані?
Перший раз ми з ним побачилися за три з чимось місяці після того, як поїхали. Тоді він отримав офіційний дозвіл на виїзд за кордон та приїхав до нас. Але хочу наголосити, що він із нами тут не живе, а лише періодично приїжджає. Я також до нього їздила до вагітності. Було й таке, що ми бачилися лише на одну ніч.
– А як ви зважилися на третю дитину за таких, м'яко кажучи, непростих обставин?
Третю дитину ми давно хотіли, проте все якось не складалося. Коли почалася повномасштабна війна, ми на якийсь час відклали це питання, бо було страшно, незрозуміло, що робити з двома дітьми, які вже є, як підняти їх на ноги й так далі. А коли вже трохи заспокоїлися – знову почали думати про третю. Ми навіть хотіли всиновити малюка, але це виявилося дуже непросто, процес йшов повільно. І в якийсь момент подруга порадила нам спробувати ЕКО. Оскільки наші зустрічі стали дуже нечастими з чоловіком (посміхається), то ми вирішили спробувати цей варіант. Вийшло! Я сприйняла це як добрий знак. Була абсолютно впевнена, що народжувати поїду додому. Ну, трохи затягнулося. Я сподіваюся, що це просто трохи посунулося. Зваживши все, ми вирішили залишатися народжувати тут, в Іспанії. Зараз чоловік приїхав на пологи, щоб підтримати мене.
– Чоловік буде присутній під час пологів?
Так. Він і на перших був, і на других. Я вважаю, що чоловік повинен бачити, знати та розуміти: й наскільки цінне це маленьке дитяче життя, й узагалі, через що проходить жінка. Вдруге він навіть сам зголосився пуповину різати (усміхається). І потім я його запитала: «Це було страшно, гидко?» Він каже: «Ні». Тому, по-перше, це залежить від настрою чоловіка – раз, а настрій чоловіка залежить від того, як його налаштує жінка. Коли жінка знаходиться в передпологовій і скрізь, то в неї теж присутні страх, паніка, й чоловік поруч – це шалена моральна підтримка! Ти хоча б відчуваєш, що він просто поруч, що ти можеш спертися на когось, раптом щось піде не так. До речі, в Європі народження дитини – це загальна відповідальність! У них і в декрет чоловіки йдуть нарівні із жінками.
– Що дає вам сили, дозволяє не збожеволіти зараз?
Сьогодні перший раз у своєму житті я абсолютно свідомо зробила вибір на користь своїх дітей. Не збожеволіти, не піти в депресію мені допомагає розуміння, що на мені – ось ці малюки. І те, що я ніколи не здаюсь.
