«Ми – люди-гілки, ви – люди-коріння. А коріння має бути на рідній землі – емоційна розповідь Лілії із Запоріжчини
У них багато непроговореного, того, що інколи читається поміж рядками, а часто просто лежить у глибинах мовчанки. Вони, ці таємниці, можливо, колись розкриються, а, може, ніколи не будуть розказаними. У нашому проєкті про жінок, що вийшли з окупації, яких об'єднав благодійний фонд ДоброТУТ, ця недосказаність теж є. Вона часто проявляється через сльози в очах, у миті сумнівів - розповісти чи ні, проханнях не писати про приховане, що інколи проривається в особистих розмовах. Я безмежно вдячна за довіру, за можливість розділити цю недосказаність. Співпереживання допомагає у створенні текстів, а непроговорене може бути промовистим.
Сьогоднішня наша героїня - Лілія Анатоліївна Сівер. Вона вчителька української мови та літератури з «тричі перейменованого», як вона каже, селища Кам'янка, Пологівського району, Запорізької області. Лілія покинула рідний дім 7 квітня минулого року. Під окупацією вона знаходилась трішки більше місяця і цього було достатньо, щоб пізнати всю пітьму «руского міра». Ця історія теж з білими плямами, які, проте, мають у своїй основі надію, потужну віру і непереможний дух.
Як зізнається пані Ліля, цю потужну віру всередині неї допомагає підтримувати вже знайомий нам благодійний фонд ДоброТУТ, та його координаторка Людмила Паша - жінка з Маріуполя, котра має власний непростий досвід виходу з окупації і надзвичайну стійкість, що допомагає підтримувати усіх, хто проживав та проживає подібні випробування.
Зараз - час для оповіді пані Лілії. Про рідний дім, родину, близьких «чужих» людей і все те, що дозволяє їй не опускати руки.
– Коли ваше селище було окуповано?
Наше селище знаходиться за 70 кілометрів від Маріуполя і 30 кілометрів від міста Пологи, нашим районним центром. Наш будинок - за 400 метрів від траси Запоріжжя-Маріуполь. Тож війна прийшла в наш дім дуже швидко. Селище обстріляли з «граді» уже 2 березня, а 3 березня окупанти зайшли в нього.
Перед тим був невеликий бій, як я розумію, силами місцевої тероборони. Вони оборонялися настільки, наскільки це було можливо. Як я розумію, тоді у наших був один танк і кілька хлопчиків. Бої йшли за шість кілометрів від нашого селища, поблизу станції Комиш Зоря. Але сили були нерівні. Колони, які заходили з Бердянського напрямку, йшли годинами. Тож хлопці відступили у бік Поліг, і там вже були більш серйозні бої, проте і звідти наших також відтіснили.
– Як жилося в окупації?
Все швидко змінювалося. Окупанти зайшли і одразу почали наводити свої порядки. Обшуки, стрілянина, грабунок. У людей, найперше, забирали техніку. Могло бути так, що людина приїхала в аптеку, вони підходили, запитували, чиє авто. Якщо власник не зізнавався, давали чергу по ногах. Хочеш-не хочеш, мусиш віддавати ключі. Бо і своє життя під загрозою, й інші люди можуть постраждати. До нашого сусіда приїхали прямо додому, вже знаючи ім'я і яка машина. Просто сказали: «Віддавай ключі».
Ми тут нічим не могли зарадити. Стоїмо всі, дивимося, а нічим зарадити не можемо. Що ми можемо проти озброєних нелюдей?Головне – зберегти життя..
А найстрашніші були часи, коли стемніє і до самого світанку, тому що поруч постійно стріляли, вони один з одним сварилися, розбиралися між собою.
В окупації ніколи не розумієш, що може статися наступної миті. Вони людей виселяли з домівок, просто приходили, казали: «Даємо дві години, щоб вас тут не було»...
І грабували-грабували. Кажуть, якась бабуся сказала окупанту: «Синок, ти ж у домовину все це не візьмеш! А той відповідає: «В мой дом все влезет». То хай так їм і буде - все у домовині.
– Розкажіть, як ви виїжджали з Кам'янки.
Ми виїхали 7 квітня. Одразу після другого обшуку зрозуміли, що наступного разу все буде гірше. Буде вже не обшук, а щось страшніше…
Перший обшук був досить толерантний, хоча це я зараз так вважаю, тоді мені так не здавалося.
Їх було п'ятеро, у кожного на спині нашивка - «ОМОН Дагестан». Головний сказав: «Ми с міром, ми посмотрєть». Нас з чоловіком одразу розділили: його водили подвір’ям, усіма нашими будівлями, а мене будинком. Там перевіряли кожну шухлядку. Кожну!
У нашій родині вишиванки були у всіх, а ще вишиті рушники, подушки, килимки усюди. Любов до цього передавалося з покоління в покоління. А я ще й вчителька української мови та літератури, тож у мене найбільше вишиванок. Коли ми дійшли до шафи, де вони висіли, хвилювань було безміри, але коли я відчинила дверцята, то побачила, що сорочок там вже немає. Чоловік трішки раніше зорієнтувався і сховав. Але на дверях шафи висів вишитий пояс… Його я закрила собою. Тільки ж усього не приховаєш. У домі багато було чого, щоб розуміти, хто ми є. Та й, мені здається, що окупантів до нас направили «доброзичливці»... Такі теж були. Обшук у нас тривав годину, а до сусідів зайшли і вийшли... І ми зрозуміли, що щось тут не так.
Був і кумедний випадок під час обшуку: коли ми дійшли до мікрохвильовки, окупант каже: «Откривай сейф!». У нас, вибачте, такого зроду-віку не було. Я спочатку розгубилася, а потім зорієнтувалася, і кажу: «Покажіть, що є сейф, я то відчиню». І сейфом виявилася наша мікрохвильовка, просто сірого кольору.
А другий обшук почався, як то кажуть, зненацька. О пів на восьму ранку прямо в зачинені залізні ворота влетів БТР, на якому сиділи окупанти. «Показивай!», - кажуть. І знову все по колу - і на горищі, і в погребі, і у хліві - всюди. Навіть щупом проходили землю в садочку, де квіти. Це було через добу після першого обшуку.
І вже тоді ми зрозуміли, що треба щось вирішувати. Треба виїздити. Загроза очевидна, а крім того, необхідні були ліки для батька, який незадовго до початку війну переніс операцію на серці. Препарати йому потрібно було приймати постійно, а усі аптеки в селищі уже були порожні. Тож ми з чоловіком почали збиратися, скоріше морально, бо попереду невідомість.
– А де були ваші діти?
Так сталося, що 24-го лютого, о шостій ранку з Дніпра до нас приїхав син. Він привіз ліки для дідуся. А 25-го у моєї матусі був день народження. Це, мабуть, останній день, коли разом зібралася вся родина. Зараз, на жаль, і відеозв'язку немає. Також вдома була донька-студентка, яка склала зимову сесію (вона вчиться у Дніпрі) і приїхала. Тож на початку війни діти були з нами.
Дуже швидко ми зрозуміли, що потрібно рятувати дітей. Вони дорослі, а це додатковий ризик. Тим більше, що ми вже мали деяку інформацію про те, що відбувається в інших окупованих населених пунктах. Евакуації не було, і тому шукали, хто міг би їх вивезти. Ближче до кінця березня один чоловік зголосився їх забрати.
Коли вони виїздили, було 11 орківських блокпостів. Діти подолали їх більш-менш спокійно. А десь за два тижні, коли ми зважилися на такий самиий крок, блокпостів було 18. Один - впритул до нашого двору. Його зробили за ніч перед нашим виїздом. Ми розуміли, що нас можуть не випустити, тож машину викотили - не заводили, щоб не привертати увагу. Об’їхали блокпост сусідньою вулицею. У нас була «колона» - три машини і чотири родини (ми взяли з собою сусідів, у яких росіяни забрали автівку).
Пам’ятаю, що перед тим, як їхати, я намагалася видалити все патріотичне з телефону, різні чати, канали. Але зв'язку майже не було, тож нічого не видалялося: звечора прибрала, а зранку - все на місці. Тож задля безпеки я сховала телефон у запасному колесі, у багажнику. Наші кнопочні телефони виглядали підозріло, але ми таки проїхали з ними блокпости.
– Що найбільш вразило під час цього шляху у вільну Україну?
Після одного з блокпостів, який ми вже пройшли, був підірваний міст. Об'їзна дорога - вся викладена мінами. Треба було їхати так, щоб вони пройшли між колесами... У той момент ми думали, що пройшли найбільше випробування, але ні. З іншого боку моста, десь за 50 метрів, стояв ще один блокпост. Ми вирішили, що зупинятися не треба, позаяк щойно ж була перевірка, і їхали собі. Але нас зупинила автоматна черга перед машиною. Окупанти сказали, що теж будуть перевіряти. Що могло змінитися за час короткого переїзду мінним полем? Неясно.
– Хто знає цих українців…
Так. Мабуть, думали, що ми забрали одну міну в машину.
А на останньому блокпості майорів наш прапор. Але навіть здаля було видно, що там не наші. Тож ми ніяк не виказували, що нас тішить стяг. А потім, у Запоріжжі, у центрі для біженців, нам розповіли, що у подібній ситуації одну сім'ю розстріляли… за фразу «Слава Україні». Виходить, що окупанти так нас провокували.
– Якими були ваші перші дні у Дніпрі?
Пригадую, свою істерику тут, в першу ніч. Коли за вікном проїхала прибиральна машина. Вона збурила в мені спогади про ворожу техніку, яка йшла день і ніч через наше селище. Той накопичений страх збурила звичайна машина.
Але я взяла себе в руки, бо треба було швидко приходити до тями, позаяк татові потрібні ліки. Ми їх змогли купити, але передати - ціла проблема.
– Тато залишився вдома?
Тато відмовився їхати з нами, вони з мамою залишились. Вдома його все підтримувало, казав. Аж поки освободителі наприкінці квітня не в'їхали танком у гараж, поруч з будинком. Мій тато ніколи не показує емоції, але внутрішньо дуже переживає. А вони тод руйнували все, що він робив своїми руками, в що вкладав душу. Ці нелюди сиділи на танку і реготали. Пореготали та поїхали… Але, на жаль, серце тата не витримало. Росіяни навіть швидкій допомозі не дозволили приїхати, мабуть таке у них завдання, робити все, щоб літні люди помирали. Це перша найбільша моя втрата…
Завдяки односельчанам, які ходили, просили, наполягали, тата поховали по-людськи. Але я не змогла приїхати, бо це був ризик для життя... Думала, що вдасться потрапити додому в серпні, але тоді трапився той страшний випадок, коли колону людей, які поверталися додому, розстріляли. Мама мені заборонила приїздити. Сказала: «Значить, так треба. Ти потрібна там, де ти є».
– Вона досі там?
Так. З нею брат поряд. Вони спочатку думали виїздити, а після тих подій сказали: «Ми будемо тут. Чекатимемо на вас вдома. Ви – люди-гілки, а ми – люди-коріння. А коріння має бути на рідній землі».
Я дуже сподіваюся, що у них все буде гаразд.
– Як ви тут облаштувалися?
Знімаємо житло за дуже помірну ціну в знайомої, яка зараз за кордоном. Я працювала в школі онлайн, дякуючи нашій директорці, що організувала дистанційне навчання. Чоловік нещодавно влаштувався на роботу. Повернулася зі Словаччини наша невісточка з онучкою, а відтак у нас є і турбота, і розрада.
А син наш пішов на контракт в армію, як тільки вибрався з окупації… Тож він нас теж захищає.
Коли ми тут трішки адаптувалися, то познайомилися з людьми із центру «Оберіг», які плели маскувальні сітки. І щодня ходили туди, щоб допомагати. Він теж став розрадою, бо дуже важливо розуміти, що ти чимось можеш допомогти.
А потім ми познайомилися з фондом «ДоброТУТ». Під час першої акції, в якій ми взяли участь, нам видали проїзні квитки на електротранспорт. Для нас це була досить солідна допомога, оскільки на той момент ми не працювали. Квитки ми, власне, використовували для того, щоб їздити в «Оберіг», плести сітки.
Але мені спочатку було важко брати допомогу. Зовсім непросто. Але з часом я зрозуміла, що так все влаштовано - ми допомагаємо, нам допомагають...
І далі ми приєдналися до соцмереж «ДоброТУТ» і почалося щось неймовірне. Стільки подій! Ми відвідували і театр, і кінотеатр, де дивилися навіть мультфільми, і майстер-класи, і різні свята.
Але знаєте, і тут у мене були складно-переломні моменти. Оскільки я знаю, як важко людям, котрі зараз на окупованих територіях, то було важко дозволити собі відвідувати такі розважальні заходи. Просто навіть усвідомити, що ми тут усе це можемо, а вони там…
Така собі паралельна реальність, яку важко вмістити в собі. Моя мама сказала, від того, що ти будеш зараз краяти себе, нічого зміниться. Краще нікому не стане. І тому, якщо є можливість, то використовуй кожну позитивну хвилину. Від твоєї зневіри нікому краще не буде.
– Ви дослухались, так?
Я дослухалась і щоразу, коли є якась акція від «ДоброТут», обов'язково беру участь. А ще якось в розмові з сином сказала: «Вам там складно, а ми тут зовсім по-іншому себе почуваємо». А він відповів: «У вас своя робота, а у мене - своя».
Коли я познайомилася з пані Людмилою… Вона така жінка, яка дарує життя, скажімо так. І тоді мені стало легше. Є ж такі люди… От ми побачилися вперше з Людмилою - ніби чужа зовсім жінка, я її вперше бачу, але цей оптимізм, оця підтримка та енергія - все почало наповнювати. І миттєво виникло відчуття, що знаємо одна одну все життя. Вона як та кульбабка, від якої розлітаються «парашутики» добра і сіються в душу кожного.
– Відчувається, що ви займаєтесь літературою. Так поетично.
Я завжди думала, що поезія – це не моє. Я частіше редагую твори дітей, надсилаю на конкурси або щось в такому плані. Але у «ДоброТУТ» я таки взяла участь у конкурсі до Дня рідної мови. І коли підвели підсумки, то виявилося, що мої рядочки також заслужили на увагу. Тоді отримала свій перший сертифікат від магазину-студії «Акварель». Я купила собі картини за номерами. Мої домашні були трішки здивовані. Їхня мама ніколи особливими художніми здібностями не виділялася. Мама вишиває, мама пече, мама може виготовляти букети з квітів, але щоб малювати - це щось зовсім нове. А я взагалі відкрила для себе малювання завдяки «ДоброТУТ». Першу свою картину написала перед Різдвом, на майстер-класі для мам. Це був Янгол. Вирішила, що він стане подарунком внучці. Коли ж принесла дарунок, то мала подивилася і каже: «Це Ліля!». Тепер всі сміються, кажуть, що я намалювала автопортрет.
– Вас надихають такі заняття?
Ви знаєте, під час малювання повністю відволікаєшся від того, що відбувалося і відбувається зараз. Перезавантажуєшся. Це просто неймовірно! Ці заняття, я впевнена, дуже важливі. Коли мама спочатку малює, спілкується, наповнюється, а потім приїжджає додому - відпочила і щаслива, та ще й з картиною, тоді й в родині якось все ладком.
Мене багато чого надихає. От скажімо, на річницю фонду я волонтерила на святі - допомагала діткам розписувати прянички. Це такий кайф - спілкування з дітками, ну просто! Я була дуже-дуже задоволена!
Там, на святі, взагалі, було дуже тепло. Нібито чужі люди зібралися, але всі наскільки рідні, що це вражає. Така підтримка, такий дух позитиву і єднання!
А ще у нас є група фітнесу, яку я почала відвідувати. Мої вдома сміються: мама і спорт – це щось несумісне. А мені там в кайф все: спілкування, обійми, невимушені вправи на свіжому повітрі. Робиш їх, як можеш, і отримуєш задоволення.
У мене і подруги з'явилися завдяки «ДоброТУТ». І через це теж трохи стає легше. Буває, прийдемо, обіймемся і мовчимо. Такі вже близькі, що і слова зайві.
– Як вам здається, ви вже трохи адаптувалися до цього паралельного життя?
Думаю, що так, але додому дуже хочу. Проте треба вирішувати проблеми поступово і жити туті зараз, бо іншого життя не буде. Тож ми і живемо…
От, наприклад, ми з чоловіком вперше вперше побували в оперному театрі. І уже не раз. Раніше, звісно, відвідували різні театри, але в оперний не потрапляли. Часто згадую Маріуполь зараз. Ми регулярно бували там у театрах. Якось був великий театральний фестиваль просто неба. Тоді ми відвідати чимало вистав, багато чого побачили, зробили світлини. І зараз, коли дивимося ті фото, то згадуємо, яким це місто було тоді, а потім - яким воно є зараз. Це теж паралельна реальність, яку важко осягнути.
Але це і прямий доказ, що треба, за можливості, все відвідувати, бачити, фіксувати. Бо той Маріуполь наразі лише на наших світлинах та у пам’яті. А відтак, нині теж треба ловити моменти, бо ніхто не знає, що буде завтра.
– Це, мабуть, один з ваших інсайтів? Що ще ви усвідомили?
Власне, те, що є суттю «ДоброТУТ» - треба, все-таки, бути добрішими один до одного. Такі часи... Треба підтримувати один одного.
І ще усвідомила пріоритет внутрішнього стану перед зовнішнім виглядом.
Ось я рік прожила без суконь, підборів, макіяжу, супер-зачіски. Хоча раніше думала: ти вчитель, у тебе має бути рівень. Звісно, не треба опускатися, треба якимось чином себе підтримувати. Але якщо немає суперможливості, то нічого, це ж не трагедія. Щастя, справді, у простих речах, у спілкуванні, взаєморозумінні, взаємопідтримці. Ці цінності тепер основні.
І найголовніше бажання, щоб всі були живі і здорові. Щоб ми змогли дочекатися переломного моменту і всі разом подолати випробування, які маємо нині. Щоб ми перемогли і мали сили відбудовуватись. Оце найважливіше для мене.
– Я завжди запитую, яка основна мрія, ви, схоже, її озвучили…
Так. Найбільша мрія, щоб ми усі зустрілися разом і всі були, по можливості, здорові й обов'язково живі.
Щоб була перемога України і ми могли далі відбудовувати наше щасливе майбутнє.
Ми всі цього дуже бажаємо. Я щодня молюся за те, щоб хлопці вистояли, щоб їм вистачило сили втриматися.
І, звісно, мрію, що ми всі дуже скоро повернемося до рідних домівок.
Ця війна принесла багато горя в кожну родину, і ми усі віримо, що все буде краще.
– А що підтримує цю вашу віру?
Крім родини, ще й спільнота «ДоброТУТ». Якщо не вони, то це була би така депресія, що не знаю, чи можна було би з неї вишкрябатися. Ця підтримка дорогого вартує, це безцінно.
Дивіться, я не даремно згадувала образ кульбабки. Ці насінини-парашутики добра, врешті, розлітаються, засіваються і проростають. Я це відчуваю на собі. Кожен цей пушочок десь вкорінюється, проростає знову і знову. Далі вже нові кульбабки будуть сіяти добро, і воно знову буде тут. Завжди.
Матеріал підготувала Оксана Шевченко
