«Треба просто жити, а не чекати. А воно не виходить... Чекаєш. Чекаєш», – чим живе Катя з Мелітополя та її сім’я
Місто Мелітополь було окуповане у перші дні війни. Воно не зазнало значних руйнувань, як це було з Маріуполем чи Бахмутом. Але воно теж дуже зранене.
“Там небагато руйнувань?" - питаю я на початку інтерв’ю з Катериною. Душею вона досі в Мелітополі, хоча ми спілкуємося у кав’ярні в середмісті Дніпра.
"Руйнувань небагато. Але воно окуповане, - вона дивиться на мене очима, сповненими затаєного болю. - Людям там дуже страшно”.
Катя, її чоловік, син-першокласник і донька-підлітка зараз у безпеці. Вони намагаються жити тут і зараз, але насправді живуть там - у прекрасному, сонячному, красивому, черешневому місті.
Сьогоднішнє інтерв’ю - четверте з шести, які ми об’єднали у важливий для «Єдиної» проєкт завдяки благодійному фонду "ДоброТУТ". Цей фонд дуже незвичний, бо дарує «моменти», як скаже під час нашої розмови Катя, та з усіх сил прагне наповнити життя людей, які стільки втратили, радісними, натхненними враженнями.
А почалося все з інтерв'ю з Людмилою Пашею, яка волонтерить у фонді з перших днів після втечі з Маріуполя. Її історію ви можете прочитати тут. Саме розповідь Людмили започаткувала наш проєкт.
Людмила Паша та Катерина
Щоразу, коли пишу такі історії, розумію, що словами неможливо передати усе, що відчуваю, чую та бачу і те, що відчувають самі дівчата. Це дуже різні, неоднорідні почуття, поєднання вразливості й сили, усіх цих втрат, які незримо присутні, і бажання жити тут і зараз. Але я не припиняю спроб усе це передати.
- Ви родом з Мелітополя?
Так, ми з чоловіком там народилися, росли, будували своє життя. Коли одружилися, то відразу заклали фундамент власного будинку, будували його протягом 10 років і незадовго до війни нарешті закінчили. Це був великий дім на два поверхи. Прожили ми там десь місяців вісім. І тут втрутилася війна, нам довелося все залишити й поїхати.
- Як для вас почалася повномасштабна війна?
Чоловік мені ще з грудня казав, що вона буде. А я ніяк не могла повірити. Дивувалася: як це - війна з Росією? Вони ж друзі, як таке може бути? Тому для мене це був шок.
- Але ж війна з 14-го року…
Ну якось, коли тебе це не стосується, не дуже переймаєшся. Зараз я добре розумію людей, які живуть далеко від фронту: вони не відчувають повною мірою війну. І ми тоді не відчували, хоча із самого початку, у 2014-му, вона була дуже близько. Але потім якось усе відійшло. Ти звикаєш. Забуваєш.
- Як довго ви були в Мелітополі з початку війни?
Сюди, в Дніпро, ми приїхали 2 квітня минулого року.
- Як ви жили в окупації весь цей час?
У нас окупація була з перших днів. Вже 24 лютого о 10-й годині вечора вони стояли під містом. Але спочатку все було спокійно. Якщо чесно, ми думали, що наше місто просто здали. Без бою. Але думали, дякувати Богові, хоч не бомблять. І ось о 5-й ранку 25-го почали гатити по місту. Ми два тижні просиділи у підвалі. В нас у будинку його немає, але поряд живуть батьки. Тож ми весь час сиділи у їхньому маленькому підвальчику. Там жили сестра свекрухи, свекруха, свекор і ми.
Ускладнювала ситуацію відсутність їжі. Ми якось не звикли тримати запасів удома. Пішов, купив, що треба, і все. Тож їжі не було. Але в нас хороші сусіди. Ми дуже підтримували одне одного. Одна сусідка принесла бройлера. Другий - молоко, каші…
У нас там люди дуже дружні. А я медик за фахом. На той час із лікарні всіх, хто не в «гострому» стані, відправили додому, тому сусіди зверталися по допомогу до мене.
- І вам, виходить, люди платили їжею?
Ні, не платили, а допомагали. Звісно, вони мені пропонували гроші, але я казала: «Ви що, які гроші, війна надворі, ми повинні одне одного підтримувати».
Я у мирний час ніколи із сусідів грошей не брала, а в такий час - це блюзнірство. Тож я бігала під обстрілами з хати в хату, надавала медичну допомогу.
Хоча насправді ми боялися вийти з дому: за 800 метрів від нас стояли танки. За двором навіть відбувалися танкові бої. Виходить, нам ще пощастило, що все ціле.
- Що було найстрашнішим?
Дуже страшно було за дітей. У доньки траплялися сильні панічні атаки Вона так плакала, її прямо трясло. Не хотіла вилазити з підвалу ні на хвилину. Навіть коли приїхали в Дніпро, то в перші дні вона спала в одязі. Не вірила, що ми в безпеці.
Активні бойові дії відбувалися там протягом двох тижнів, а потім “просунулися” далі. Стало трохи легше у такому сенсі, але окупація - це дуже страшно. Ми майже не виходили в місто. Тільки по харчі. Раніше ніколи не купували консерв, сосисок, ковбас. А тут просто брали все: смачно, не смачно, головне, щоб голодними не бути.
Але один раз ми таки вийшли у місто. Якраз тоді у нас почалися мітинги проти орків. А вони стріляли по людях, було кілька людей поранених. Решту силою розігнали, деяких забирали й вивозили далеко в поле. Дівчат ближче, чоловіків далі. Їм доводилося повертатися пішки.
- Як ви виїжджали?
Виїжджали дуже важко. Коли оголосили першу евакуацію, я сказала чоловікові, що треба їхати. Він хоч і знав, що буде війна, але сподівався, що недовго. Так і казав: «Два-три дні». А я відчувала, що це надовго. Проте в першу евакуацію ми не поїхали, вирішили подивитися, як люди доїдуть. Усі знали, що колони з Маріуполя обстрілювали. Але наші люди доїхали спокійно. Через тиждень-два оголосили другу евакуацію, і ми вирішили таки їхати. Вибрали Дніпро - ближче додому, щоб швидше можна було повернутися.
Тоді зв'язку не було зовсім. Ми не знали, коли точно формуватиметься евакуаційна колона. Збиралися щодня. Чоловік на велосипеді їздив, дізнавався, що планується, ми збиралися, їхали на місце, вишуковувалися у колони, але лише на третій день нарешті вдалося виїхати.
Було понад 300 машин, шість автобусів, дві фури і один рефрижератор. Люди з немовлятами лізли у фури…
Коли ми їхали містом, люди плакали, ті, хто залишався, махали. Ми теж плакали.
Дорогою до Василівки у нас було дев’ять блокпостів, на кожному нас зупиняли. А у Василівці, коли ми під’їхали, вже стояла колона із сотень автівок: люди із Бердянська, із Маріуполя - весь південь.
Автобуси й фури пропустили відразу, а ми залишились і не знали, чого нам чекати.
Наші машини не доїхали до блокпоста буквально 10 метрів, за нами - черга на 9 кілометрів, автівки у два ряди.
Ввечері, коли стемніло, вони сказали всім сидіти в машинах, не дай Боже, щоб фари хтось увімкнув чи телефони. Погрожували стріляти. Зовсім нікуди не можна було відійти. Стояли сотні машин із дітьми, літніми людьми, тваринами, і всі змушені були свої природні потреби справляти біля авто. Ту ніч ми провели ще й під канонади “Града”.
Я кажу дітям: «Спокійно, наші повинні знати, що ми тут стоїмо. Вони не будуть гатити по нас». А орки так нами прикривалися. Це всі знали.
Наша друга автівка з собою їжу не брала. Вони подумали, що це як у мирний час: пару годин - і ми на місці. А я готувала три дні. Ми три дні збиралися, я три дні готувала. Їли там, де відстоювалися, коли намагалися виїхати, потім приїжджали додому, і я знову готувала, щоб узяти з собою. До речі, всю мою їжу з’їли тоді під блокпостом у перший же вечір. На наступний день ми пішли з невісткою на головний пост просити, щоб нас пропустити у Василівку, аби хоч щось купити, бо діти голодні. Вони сказали, якщо якраз зараз відчинена пекарня, і пропустили. Вона, на щастя, справді була відчинена. Ми йшли вдвох із невісткою, повз нас проїжджали БТРи з солдатами, вони нам кричали: «Дівчата, може, вас підвезти». А ми чоловікам не сказали, що пішли. Було дуже страшно, думали: «Боже, якщо зараз нас… Ми самі, що ми можемо вдіяти? Нічого».
Прийшли до пекарні, там продавався гречаний хліб. Ми взяли чотири великі буханці й гранатовий сік - усе, що там було.
Орки давали технічну воду, дітям інколи цукерки та яблука. Боже, які «добрі люди».
Десь о 12-й дня я запропонувала усім із черги іти на блокпост і благати, щоб нас пропустили. В черзі були діти, зокрема немовлята, а вночі дуже холодно в машині спати. Діти постійно плакали.
Думала просити, щоб хоча б із дітьми пропустили. І ми пішли так по черзі збирати жінок. Зустріли у колоні жінку, яка знала дружину нашого колишнього мера. Вона повідомила, що про нас знають, що Ірина Верещук уже домовляється за нас.
А ми ж переживали, що про нас не знають, бо немає зв'язку. Та жінка сказала, що не треба їх драконити, щоб вони не озлобилися остаточно. Потім усе-таки за нас домовилися. Із Запоріжжя виїхала колона Червоного Хреста, мали їх пропустили, а потім нас. Так і сталося, і ми зрештою змогли поїхати.
Потім було ще два блокпости - 10-й і 11-й.
А на наступному почався обстріл. Всі повибігали з машини, однак на обочину не можна: все заміновано. Отак ми і стояли обабіч дороги. Так страшно. Ти просто неба стоїш і не знаєш, що робити…
Потім усе стихо, ми повернулися до своїх автівок. А вони продовжили перевірку.
Там на нас дивилися більш прискіпливо, ніж на попередніх блокпостах. Чоловіка примусили витягти всі сумки з багажника. Довго перевіряли. Але зрештою пропустили.
А далі - сіра зона. Там підірваний міст, тому ми об’їжджали по бездоріжжю. Лежали міни, стояли розірвані автівки. Ми все це бачили. Були й танки підірвані наші… Це вони, мабуть, спеціально залишили їх, щоб показати свою владу.
А потім ми побачили наших військових. Усі так раділи, повибігали з машин, були готові їх обіймати, але росіяни почали обстріл колони.
- Тобто вас пропустили й почали стріляти?
Так, пропустили колону із приблизно двох тисяч автівок і відразу почали гатити по ній. Наші сказали: «Швидко по машинах і їдьте подалі!».
Їхали дуже швидко. Я сказала дітям пригнутися на задньому сидінні та обхопити голову руками. Вони дуже плакали.
Одну машину з колони підбили, люди на ходу вистрибнули - вижили. Їх пересаджували по сусідніх автівках. Одна підбита автівка доїхала сама.
А наше авто відкинуло вибуховою хвилею. Коли ми приїхали до Запоріжжя, нас почала супроводжувати поліція до Епіцентру, де всіх реєстрували.
Питали, чи мали ми якийсь контакт, чи потрібна якась допомога.
Там можна було пересидіти, але ми поспішали в Дніпро, щоб встигнути до комендантської години.
- Які найсильніші враження були на вільній території?
Смішно, але коли ми тут зайшли в АТБ, то почали грести все, що бачили. Товару і в Дніпрі було мало, але для нас це був шок — ми так довго цього не бачили.
- Де оселилися?
У чоловіка тут є знайомий, вони колись пересікалися по роботі. Він нам свій будинок віддав. Ми за це йому дуже-дуже вдячні - три місяці жили в нього безкоштовно. І було приємно, що коли приїхали, він нас дуже чекав, був приготовлений борщ, картопля. Холодильник забитий їжею. Коли ми від нього їхали, купили тортик, каву, та й холодильник повним залишили.
Ми йому дуже-дуже вдячні.
- Які почуття переважали тоді?
Ейфорія від свободи! Коли не ходиш оглядаючись, не контролюєш свій телефон.
Бо вдома постійно щось видаляєш, усе перевіряєш. А тут можна було все й без жодного остраху. Така радість.
Але влітку мене накрила сильна депресія. Я постійно плакала, не спала зовсім. Дуже хотіла додому. І лікарі виписали мені сильне заспокійливе.
Тут я влаштувалася на роботу в лікарню. Я косметолог, у Мелітополі в мене був свій кабінет. Але зараз дуже потрібні медики, тому я пішла працювати в медзаклад.
Хотіла хоч на кілька днів додому, але в серпні по мирній колонії в Запорізькій області прилетіло. І багато людей загинуло, зокрема дітей. Ця новина мене зовсім вибила.
І я вирішила, що не поїду. А потім вони взагалі припинили будь-кого пускати чи випускати.
- Як ви впоралися? Чи стало хоч трішки легше?
Стало, але все одно… Дім є дім.
- Як вам тут живеться?
Чоловік працює, син готується до школи, піде в перший клас. Донька в нас спортсменка, займається художньою гімнастикою з чотирьох років. Вона вже десять років у спорті й продовжила тренування після приїзду. Навіть представляла наш Мелітополь на змаганнях тут. Живемо.
Але ми всі лікувалися. Молодший, хоч і сприймав ті події як гру, став дуже роздратованим, некерованим, у нього почався нічний енурез. Довелося лікуватися в невропатолога, ходити до психолога. Донька теж ходила до психолога. Добре, що тут є багато благодійних фондів, де фахівці надають безкоштовну допомогу дітям.
Але мені все ж таки, мабуть, найбільше допоміг благодійний фонд «ДоброТУТ».
- Як ви його знайшли?
Я подала заявку на участь у арт-проєкті, і коли в січні потрапила на першу зустріч, то поринула з головою у малювання. Тоді на кілька годин мозок просто відключився. Було так добре.
І там такі люди... Людмила для нас усіх, як матуся-квочка. Вона нас оберігає, об’єднує.
Там ми знайшли друзів, бо дуже не вистачало спілкування. Завдяки фонду є можливість трохи відволіктися від того, що ми пережили.
- І переживаємо…
І переживаємо, так. Воно все одно не відпускає.
- А що ви малювали?
Мак. Це була моя перша картина. Потім у нас був спецпроєкт до Дня Герба.
Ми групою малювали спільну картину, щоб потім виставити на аукціон. Спочатку навіть не знали, що ми малюємо, адже малювали фрагменти. А потім зібрали цей пазл. Вийшло дуже гарно.
Також дуже тішать заходи у оперному. У “ДоброТУТ” багато-багато цікавих акцій. Він стільки всього робить! Навіть більше, ніж може. Я навіть не знаю, як сказати. Це така велика родина, куди ти можеш звернутися, і тобі завжди допоможуть. Коли є коло спілкування, якісь важливі справи, менше зациклюєшся на негативі, менше читаєш новин.
А ще у фонду нещодавно була річниця. Було організовано масштабний захід. Мої діти були в захваті. Я там волонтерила - реєструвала людей на лотерею. Настрій був суперовий. Для дітей влаштували багато різноманітних мастер-класів. Вони і карамель готували, і пряники розписували. Там - аквагрим, там - морозиво… я дітей практично не бачила. Прибігли, розповіли й побігли далі. Територія охоронялась, людей багато, але всі друзі - чудово й безпечно.
А ще в них є дуже гарна акція «Листівка добра». Це дуже класно, коли можна подякувати, подарувати щось людині, яка колись тебе підтримала. Ми написали її тому чоловіку, який нас прихистив. Ще не дійшла черга, але ми також хочемо подякувати, благодійному фонду, де працював той чудовий дитячий психолог, який допоміг і сину, і дочці.
Крім того, наша Поліна закінчила «Медіакадемію» від фонду. Їй дуже там сподобалось. І тепер вона думає, чи у дорослому віці продовжити спортивний шлях, чи піти в медіа. А ще завдяки цьому проєкту їй запропонували вчитися на модель. І вона зацікавилася - буде вчитися. А поштовх дав “ДоброТУТ”.
- Що найбільше згадуєте з часів, коли жили в Мелітополі?
Сім'я, дім, обійми з близькими.
Читаємо прогнози, коли місто звільнять, постійно чекаємо. Мабуть, треба просто жити, не чекати. А воно не виходить.
Чекаєш. Чекаєш.
Мабуть, людям, які втратили все, легше: їм нема куди повертатись. А нас тримає надія. Заважає почати нове життя.
- Я здогадуюся, яка у вас найзаповітніша мрія.
Перемога й повернення додому - це найзаповітніша мрія. Але в нас там багато зрадників, які радіють усьому цьому. А ще понаїхав у місто бозна-хто. Сім'ї попривозили, позаймали чуже житло. Зрадники кажуть, що зажили дуже добре. А наші зникають, сидять на підвалах.
- Який у вас найбільший інсайт цих часів?
Треба жити зараз, а не в майбутньому. Тому що майбутнє може просто не настати.
- Ви втілюєте?
Ну так.
- Намагаєтеся жити?
Так. Але думаю, що у нас є шанс, що все буде добре, поки стоїть дім, поки родичі живі.
- Але виходить, що живете трохи минулим і майбутнім…
Минуле не відпускає.
- Мабуть, і не повинне. Це ваш досвід, і його просто потрібно інтегрувати.
Раніше ми не розуміли, коли нам бабусі розповідали про війну, яку вони пережили. Якось так ми цього ставилися… але тепер вона і нас застала. Для них це був їхній біль, а для нас - наш. Просто зараз більше розуміння маємо. І, мабуть, коли будемо своїм правнукам розповідати, вони також не все розумітимуть, як ми колись. Але дуже хочеться передати цей досвід, щоб вони не дружили більше з тими. З ними. Щоб не бажали дружити.
- Але життя тут трохи налагодилось?
Так. Але я не працюю, займаюся дітьми з того часу, коли чоловік влаштувався на роботу. Стала домашньою. Це мені не властиво. Мені важко бути у цій ролі. Тому якщо ж є захід від “ДоброТУТ”, я обов'язково йду.
- Що найважливіше в ньому для вас?
Цей фонд дарує моменти. А моменти цінніші за речі. Що ми будемо цінувати, пам'ятати? Їжу? Ні, ми будемо пам'ятати яскраві моменти, їх у нашому житті зараз дуже не вистачає. І тому я їх колекціоную. І взагалі, як каже Людмила, щаслива мама - щаслива родина.
- Так називається і арт-проєкт, де ви малювали...
Так. І цей девіз правильний. Я піду на захід, наповнюся емоціями, прийду додому і наповню свою сім'ю. Це так працює завжди.
І взагалі, хочу сказати, шо коли познайомилася з Людмилою, з першої миті було таке враження, ніби вона знає мене все життя. Роками. Вона така легка на підйом, заряджає всіх. А ще вона з Маріуполя. Вона така, як ми, - розуміє все.
- Коли ми брали інтерв’ю в Людмили, вона сказала: “Не знаю, чи потрібна я “ДоброТУТ”, але “ДоброТУТ” потрібен мені”.
Так. “ДоброТУТ” потрібен нам усім. Дуже. Він феноменальний. Такого ніде немає.
Я лише шкодую, що так пізно з ними всіма познайомилася. Купу всього пропустила.
Тому нині я намагаюся нічого не пропускати. Бо “Добро ТУТ”.
Матеріал підготувала Оксана Шевченко
