Кіно для своїх: 5 фільмів, глибинний сенс яких зрозуміють лише жінки
Іноді дивишся фільм і розумієш, що відчуваєш його усім своїм єством. Йдеться про тонкі нюанси жіночої психології, про негласні соціальні правила, про тягар суспільних очікувань чи радість від усвідомлення власної сили. У сучасному кінематографі з'являється все більше стрічок, які відверто говорять про те, що раніше було прийнято замовчувати, – і стають джерелом підтримки для мільйонів жінок в усьому світі.
Ми зібрали для тебе добірку фільмів, які розкривають ці унікальні грані жіночого досвіду, пропонуючи глибоку розмову про те, що насправді означає бути жінкою у цьому світі. Вони змушують кивати головою, впізнаючи знайомі думки і ситуації, сміятися над гіркою правдою та відчувати справжню сестринську солідарність.
«Пробач, дівчинко» (2025)
Цей фільм поєднує щімку драму і чорну комедію, розповідаючи історію подолання досвіду секксуального насильства. Режисерка, сценаристка та виконавиця головної ролі Єва Віктор у цій стрічці відверто говорить про подолання травми, зосереджуючись не на самій події, а на складному процесі зцілення. Ми знайомимося з Агнес, молодою професоркою літератури, яка намагається відновити своє життя після травматичного досвіду, який вони з подругою Ліді (Наомі Акі) називають просто «поганою річчю».
«Пробач, дівчинко» розповідає про вимушену нелінійність зцілення та про внутрішнє відчуття хаосу, спричинене вторгненням минулого у сьогодення. Єва Віктор майстерно поєднує глибоку драму з чорним гумором, показуючи, що сміх може бути захисним механізмом, який допомагає рухатися вперед. Це кіно про важливість свідка (в особі найкращої подруги), яка просто знаходиться поруч, слухає тебе і вірить тобі, та про глибинну жіночу силу віднайти себе заново, відмовившись від ролі жертви. Наразі «Пробач, дівчинко» має вражаючий глядацький рейтинг 97% «свіжості» на Rotten Tomatoes і вже невдовзі – 3 жовтня – виходить в широкий український прокат.
«Я не залізна» (2025)
Так само, як і «Пробач, дівчинко», цю гіперреалістичну психологічна комедійну драму про складний жіночий досвід випускає культова студія нетипового глядацького кіно А24. «Я не залізна» режисерки Мері Бронштейн безкомпромісно занурює нас у хаос материнства, розповідаючи про самотню Лінду (Роуз Бірн), яка відчуває на собі неймовірний тиск батьківського стресу та суспільних очікувань. Фільм кидає виклик ідеалізованому образу матері, який часто транслюється у медіа.
Життя Лінди розвалюється на шматки, а вона намагається впоратися з загадковою хворобою своєї дитини, відсутністю чоловіка, аварійною стелею та все більш ворожими стосунками з власним психотерапевтом. Це кіно – наче лихоманковий потік свідомості і нескінченної внутрішньої боротьби, котрі повністю зрозумілі лише жінкам. Воно – про те, як іноді хочеться втекти від усього, і про глибинне відчуття провини, що виникає, коли відчуваєш, що аж ніяк не відповідаєш суспільним очікуванням про ідеальну жінку і матір. За цю роботу Роуз Бірн отримала «Срібного ведмедя» Берлінале за найкращу головну жіночу роль. А в кінотеатрах України «Я не залізна» можна буде побачити з 23 жовтня.
«Мачуха» (1998)
Мелодрама Кріса Коламбуса розкриває одну з найбільш складних і незручних жіночих тем: конкуренцію та водночас вимушену солідарність у боротьбі за сім’ю. У центрі сюжету – дві абсолютно різні жінки: Джекі (Сьюзен Сарандон), класична, ідеальна мати, і Ізабель (Джулія Робертс), молода, успішна фотографка, яка стала новою дружиною колишнього чоловіка Джекі.
Коли Джекі дізнається, що невиліковно хвора, боротьба двох жінок за увагу її дітей перетворюється на вимушену болісну співпрацю. Фільм майстерно показує, як Джекі та Ізабель проходять шлях від ворожнечі до взаєморозуміння, вчаться поважати кордони одна одної та визнавати невидиму працю материнства. Цей фільм нагадує, що, незалежно від соціального статусу чи особистих образ, коли йдеться про благо дітей, справжня сила проявляється у здатності попри все знайти спільну мову.
«Найгірша людина в світі» (2021)
Драмеді норвезького режисера Йоакіма Трієра досліджує теми нерішучості, невпевненості та постійного пошуку «свого» місця у світі. Розділений на 12 глав фільм розповідає історію Жулі (Ренате Реінсве) – жінки, яка наближається до тридцятиріччя і досі не може визначитися ані з професією, ані з партнером, ані, зрештою, із самою собою.
Хроніка пошуків Жулі, її постійного відчуття невдачі на тлі суспільного тиску та ідеалізованих очікувань – те, що зрозуміє кожна сучасна жінка. Фільм тонко показує внутрішній конфлікт: бажання бути незалежною – і водночас прагнення тепла і приналежності; бажання пожити для себе – і при цьому страх не встигнути народити. За роль Жулі – героїні, яка робить помилки, але при цьому залишається неймовірно живою та правдивою, – Ренате Реінсве отримала нагороду Каннського кінофестивалю як найкраща акторка. Це кіно не дає готових відповідей, а лише свідчить: це нормально і ОК – бути неідеальною і шукати себе, навіть коли тобі «вже час» мати все готове.
«Труднощі перекладу» (2003)
Тонка і меланхолійна історія розгортається у світлі неонових вогнів Токіо, де випадково зустрічаються дві самотні душі: Боб Гарріс (Білл Мюррей), згасаюча зірка кіно, і молода, нещодавно одружена Шарлотта (Скарлетт Йоганссон).
Фільм лише позірно розповідає про культурний шок цих двох людей від шаленої столиці Японії. Насправді це філігранний портрет відчуження та самотності, що виникають навіть у шлюбі. У Боба є дружина, але їхні стосунки давно втратили будь-яку романтику. Шарлотта ж лише нещодавна вийшла заміж і приїхала до Японії зі своїм чоловіком-фотографом, але той постійно зайнятий роботою, і молода жінка відчуває себе абсолютно невидимою та непотрібною.
Цей тихий, інтимний фільм приніс режисерці та сценаристці Софії Копполі «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій. «Труднощі перекладу» – кіно не про бурхливий роман, а про миттєвий, глибокий зв’язок двох людей, які бачать і чують одне одного у світі, де їхні власні партнери перестали це робити.
