«Тоді я ще не знала, що їду в іншу Україну, в зовсім інше життя» - історія однієї жінки з Маріуполя
Ця красива жінка, українка грецького походження з невичерпною енергією доброти, наразі допомагає людям, які змушені були залишити рідні краї через війну. Колись, у минулому житті, вона жила у прекрасному приморському місті Маріуполі.
Вже стільки історій розказано про Маріуполь. Моя нічим не краща й не гірша, – каже Людмила на самому початку розмови. – Краще розповім вам про наші проєкти у фонді і наших людей.
Проте чи можна говорити про нове життя, сенси та діяльність, не дізнаючись про шлях, який довелося пройти перед цим? Мабуть, що ні.
Тож мова поволі зайшла і про власну «нічим не особливу», але дуже особисту «історію Маріуполя» Людмили Паші: про виїзд із пошматованого міста, жовтий шарф, набуту нелюбов до снігу та втрачене море у вікні.
І ще багато про що.
Це справді варте вашого співпроживання.
– Яким було ваше життя у Маріуполі?
Я 30 років працювала податківцею, зокрема на керівних посадах. У моєму житті в Маріуполі було багато справ, подій, активностей… там був мій дім із видом на море, купа друзів і чимало радісних моментів. Але це усе це, як і сам Маріуполь, залишилося у минулому. Наразі я точно знаю, що більше не зможу жити у рідному місті, як і не зможу працювати у податковій.
– Ви не плануєте повертатися після перемоги?
Коли Маріуполь звільнять, я приїду, щоб покласти квіти та оплакати втрачених і втрачене. І хочу, щоб біля кожного відновленого будинку була маленька капличка з іменами тих, хто загинув. Це місто не може бути ні «новим Сінгапуром», ні чимось подібним. І я точно не бачу себе там.
У ДПС теж не повернуся. Я дуже змінилася. І те, що робить податкова зараз, викликає у мене лише сором. Тому я перегорнула цю сторінку свого життя.
Я щаслива, що замість цифр тепер працюю з емоціями. У фонді ми даруємо людям саме це – красиві, радісні, сповнені життя емоції.
– Як довго ви залишалися у Маріуполі з початку повномасштабної війни?
До 16 березня 2022 року. На той момент ми вже 17 днів були без світла, тепла, зв’язку, тому не знали, що відбувається в країні та місті. Хоча про те, що 15 березня організовують перший «коридор» (насправді його як такого й не було, люди самоорганізувалися), інформація таки дійшла.
Я боялася і сумнівалася, бо ніхто точно не знав, куди вестиме «коридор», що на нас там чекає… А в ніч напередодні виїзду мені наснився пес, він лизав мені ноги й ніби штовхав лапами до дверей. Я насправді вірю у всілякі знаки. А пес – то друг. Я зрозуміла, що зустріну на шляху людину, яка мені допоможе.
Вже о 5 ранку я була на місці. Там зібралися сотні машин маріупольців. У мене не було машини, і я пішла пішки.
Пам'ятаю, був дуже морозний березневий день, ішов сніг… З того часу я не люблю сніг. Було дуже страшно.
Запам'ятовуються якісь окремі деталі: на мені був величезний в’язаний жовтий шарф. Я лиш потім зрозуміла, який вигляд це мало: я йду через усі ті блокпости у яскравому жовтому шарфі. При цьому я чітко розуміла: мене не випустять, якщо дізнаються, що я держслужбовиця та боялася, що може трапитися зрадник, який «здасть» мене ворогу.
Машини їхали й їхали – побиті, часто без скла, з написами «діти» і білими ганчірками на дзеркалах. У багатьох із них сиділи домашні тварини. У фонді ми навіть організовували акцію з такими «переміщеними тваринами», вони для багатьох з наших – цінність, нарівні з близькими членами сім'ї.
Деякі авто зупинялися, щоб сказати, що хотіли б узяти, але місця нема. Впевнювали, що мене точно хтось забере.
Я йду і йду. Аж раптом побачила машину зі знайомими номерами, вона їде прямо на мене і тут зупиняється. Звідти виходить мій кум… Тоді я вперше за 48 років втратила свідомість. Опритомніла від того, що він тряс мене за руки й повторював: «Я заберу тебе, я заберу тебе». Це і був той самий друг, який мав мені допомогти.
І ми поїхали. Тоді я ще не знала, що їду в іншу країну, в інше життя.
– А коли саме ви усвідомили, що їдете в іншу Україну?
В містечку Токмак, через яке пролягав наш «коридор», ми побачили, що вздовж дороги стоять люди. Дуже багато людей. Вони тримати пакети з супермаркету, що був неподалік, і віддавали нам їжу.
Одні бігли з порожніми пакетами до магазину, а інші – ставали на їхнє місце. Уявляєте? Багато з нас давно не бачив хліба… всі були сповнені страху, непевності. Ми взагалі не знали, що з всією країною… А тут такі люди!
Саме тоді я зрозуміла, що Україна змінилася. Таке єднання, таке безмежне бажання допомогти. Розумієте, вони ж не могли зупинити снаряди, які летіли на нас у Маріуполі, але робили, що могли.
Голова того ж містечка розпорядився видавати маріупольцям по 10 л бензину безкоштовно. Це було важливо, але такої кількості нам вистачило б ненадовго. І тому місцеві приїжджали, говорили, що паливо для них, і просили залити нам у бак. На автозаправній станції не заперечували.
Саме тоді я переосмислила своє сприйняття України. Саме у тому містечку.
– Як ви потрапили до Дніпра?
Щойно з'явився зв'язок, я почала телефонувати друзям і знайомим. Від Єгора Садовенка, який і організував благодійний фонд, де зараз працюю, я тоді почула: «Їдь у Дніпро. Тут Україна».
Дорогою ми заїхали у Запоріжжя, бо треба було десь переночувати. Нас, загалом 10 людей у двох машинах, прийняли мої друзі. Ми приїхали, а там – 10 літрів борщу, горілка, оселедці, пиріжки з м’ясом… Гаряча вода й білі простирадла. Тоді ніхто не спав, звісно. Але ці білі простирадла… Ми вперше за довгий час отримали змогу спати у ліжку, та й просто спати, бо у Маріуполі це були якісь дуже короткі і тривожні сни.
Саме тоді я подумала, що Бог мене врятував для чогось. Мабуть, для добра.
– Як ви проживали перші дні та місяці у вільній Україні?
Перший місяць я вгамовувала інформаційний голод. Безперестанно дивилася новини, і все сподівалася, що «ось-ось повернемося в Маріуполь».
Коли наші вийшли з Азовсталі, місто перестали активно бомбити. Саме тоді ми потроху й почали дізнаватися, що там відбувалося. Виявляється, що за тиждень після нашого виїзду, в дім, де була моя квартира, влучила бомба. Сусідні квартири вигоріли, а моя вціліла, проте її розмародерили. А ще до мене додому приходили з так званого МДБ (міністерство державної безпеки), так званої ДНР, щоб арештувати як держслужбовицю, яка працювала на Україну. Забрали фотографії на фоні державного прапора і квитанції на квартиру.
Тоді, коли все це дізналась, було особливо важко. Але якоїсь миті я вирішила, що час перегорнути цю сторінку. Вороття назад нема.
А ще певний час я почувалась якось дивно. Ніби розумію, що в мене нічого немає і треба придбати купу речей, а в голові: «У мене ж усе є. Навіщо це купувати?». Мозок довго не перемикався. Але потім я все-таки сказала собі, що все. Треба жити далі.
Почала працювати у фонді. Спочатку небагато: ми організували перші невеликі акції. Потім все більше й більше. Зараз ми працюємо майже без вихідних.
– Як вас змінила ця робота й цей досвід?
У моєму житті більше немає підборів, тому що я просто відмовилася від них (сміється). Зараз це звичайні кросівки. Джинси. Але насправді досі важко, і думаю, що так буде ще довго. Проте відбулася переоцінка цінностей. Цим я рятуюсь. Чесно сказати, я не впевнена, чи потрібна я фонду, але фонд точно потрібен мені.
З вікна офісу, до речі, видно річку. У мене вдома було видно море, а тут – Дніпро. Моя маленька радість.
Але дещо все ж не змінилося (усміхається): повна зайнятість, я постійно вчуся нового. З усіх моїх вмінь і знань із минулого життя залишилися комунікація та виховання. Я багато спілкуюся з дітьми. Вони теж мої рятівники.
– Ви видаєтеся такою наповненою, енергійною. Є враження, що відпускає, легшає…
Так, стало легше – я тепер плачу тричі на тиждень, а не щодня (сміється).
– Чим займається фонд, якщо коротко?
Наш фонд називається «Добро ТУТ», і цим усе сказано. Бо ми вчимо людей вірити в добро та диво. Як я уже казала, ми даруємо емоції. Це дуже важливо, щоб, крім продуктових наборів чи іншої матеріальної допомоги, люди могли відчути турботу, близькість, радість. Щоб могли розважитись, а заразом – сформувати нові соціальні зв'язки. І задля цього ми організовуємо безліч теплих подій: ходимо у театри й кіно, створили арт-терапевтичний осередок для мам «Спокійна мама – спокійна родина» та «Медіа академію» для дітей, проводимо конкурси з подарунками. Взагалі багато тепла й обіймів, хоча не обходиться без сліз. Але дедалі частіше це сльози радості.
І знаєте що, я одразу бачу наших. Скажімо, йдуть наші та дніпровці, я дивлюся в очі цих людей і одразу кажу: «Ви до нас». У мене з ними зв’язок. Це наче пуповина.
– Що для вас у всьому цьому найважливіше?
Бачити, як люди починають вірити у добро, що саме з ними все це відбувається. Як змінюються очі. Оці зміни – це те, заради чого я, всі ми тут, працюємо.
– До перемоги?
До перемоги і далі. Бо наслідки війни довго нас усіх не полишать, тож плекатимемо віру у добро і надалі. Бо в цьому головний сенс. Для цього я і живу.
