«Я просто не можу інакше. Я маю бути тут, щоб допомагати» - щемлива історія волонтерки із Запоріжжя

Кожен знаходить щось своє, але для більшості з нас життя без волонтерства та інших проявів добра вже просто неможливе. Це останнє інтервʼю у проєкті, який ми втілюємо у співпраці з благодійним фондом із промовистою назвою «ДоброТУТ».

«Я просто не можу інакше. Я не можу поїхати з країни. Не можу покинути хлопців, які нас захищають. Я повинна допомагати усім, чим можу, і навіть не можу» - ці слова Ірини Ждамарової, героїні цього інтервʼю, звучать рефреном упродовж усієї нашої розмови. Вона дуже емоційна, яскрава, красива молода жінка з шаленою енергетикою і таким блиском в очах, що одразу віриш: вона точно зробить те, чого, здавалося, й не могла зробити.

Єдине місце, де Ірина може дозволити собі вповільнитись і видихнути, - це простір «ДоброТУТ». Якимось дивом йому вдається огортати турботою дуже різних жінок, з різним досвідом і темпераментом. Ще й так, що вони раптом починають дозволяти собі відчувати повноту життя, всупереч усьому, що переживали й переживають.

Ліля з Запоріжчини, Надія з Сєвєродонецька, Ніна з Бахмута, Катя з Мелітополя - усі вони говорять про те, наскільки важливо мати можливість перезавантажитись, отримати приємні враження, зануритись у спілкування з людьми, які розуміють без слів. І їм це вдається, але як? Думаю, ви все зрозумієте, прочитавши це та інші наші інтервʼю.

А зараз просто зауважу, що координаторку фонду Людмилу Пашу, з історії якої почався наш проєкт, у спільноті називають Душею Георгіївною. Досить промовистий факт. Чи не так?

Як каже Ірина, «душа, що огортає турботою, як крилами». Це дуже близький для Іри художній образ. Вона мріє накрити крилами хлопців на передовій, а в реальності - везе туди бронежилети, тепловізори, ліки та домашні смаколики.

– Як для вас почалася велика війна?

Ви знаєте, я не вірила, що війна може бути аж такою, що вони підуть звідусіль і буде такий розмах. Думала, що відбудеться загострення на сході, що намагатимуться забрати Донецьку область повністю абощо. І це при тому, що я багато спілкувалася з військовими, оскільки ми з чоловіком ще 14-го року допомагали армії, а відтак у нас багато знайомих хлопців на передовій. Ми навіть домовлялися з ними, що нас попередять, якщо буде реальний початок.

І от 24 лютого о 6 ранку я прокинулася від гучного звуку, такого потужного, що тряслася вся багатоповерхівка. Подивилася у вікно і побачила, що прямо переді мною, на рівні мого вікна летить літак. Як я розумію зараз, то був винищувач. А за ним - одразу інший.

«Наші», - промайнула думка. Але від них був такий звук, що я думала, вікна повилітають.

І одразу зрозуміла, що таки почалося. А потім уже й друзі з війська зателефонували та підтвердили. А мій чоловік тоді був у Дніпрі у відрядженні. Він одразу подзвонив і сказав, що «летить» додому. «Збирай речі на один-два дні», - порадив. Він думав, що «гаряче» буде лише в перші дні, а потім якось домовляться.

І ось із валізкою з речами на один-два дні ми й поїхали у Дніпро. Дорогою, під час руху у колоні втікачів із Запоріжжя, саме над моєю машиною пролетів літак. Зі мною постійно щось таке трапляється. Повно машин, а він наді мною пролетів, ледве не торкаючись даху колесами шасі.

Дитина сидить із квадратними очима, а я кажу: «Це наші, не хвилюйся. Це наші. Точно наші».

У Дніпрі ми оселилися за містом, на дачі у друзів. Там зібралося кілька сімей. Там ми й прожили перших кілька місяців із початку війни. Потім роз'їхалися: хто за кордон, хто на окрему орендовану квартиру.

А тоді, уже на другий день, усі дорослі сіли за овальний стіл, поговорили й одноголосно вирішили: треба щось робити. Хлопці з ТРО, які стояли біля нас, справді були «голі, босі, голодні», забезпечення ще не налагодилося, а це ж зима. Ми вирішили їм допомагати. Підключили всі свої ресурси, всіх своїх знайомих, задіяли все, що тільки могли, і почали діяти.

250 людей, ТРОшників, ми взули, одягнули, нагодували.

Я ридала зранку до вечора, але постійно щось робила й постійно готувала, готувала, готувала. Млинці на чотири літри - не проблема… Готувати цілу ніч - теж.

– Що з того часу запамʼяталося найбільше?

Це перебування на дачі з друзями. Дуже цікавий досвід: хтось став неочікувано ближчим, декого побачили з іншого боку. Війна відкриває людей по-іншому. Але дуже цінно, що в нашій компанії не було жодної (жодної!) людини, яка думала б лише про себе чи лише про свою сімʼю. Всі включилися в допомогу.

І там у нас знову була історія з літаком. У котрийсь із днів він пролетів дуже низько над нашим будинком. Це був надзвуковий літак. Діти якраз перебували у дворі. Казали потім, що ледве не розгледіли пілота у кабіні. І вони дуже злякалися. У мого сина була справжнісінька істерика, а потім він тривалий час боявся відійти від дому. Ми нічого не могли з цим вдіяти. Він довго оговтувався. Старші діти почули, що це наші, інші пояснення та зрештою заспокоїлись. А мій Артем ще довго боявся…

– Ви не поїхали за кордон? У вас же мала дитина…

Я добре усвідомлюю, що краще виїхати, щоб син усього цього не чув і не бачив. Але коли починаю думати про інших, то розумію, що хлопці теж заслуговують на увагу, на поміч. Я не можу покинути хлопців. Я просто не можу інакше. Я маю бути тут і допомагати. Хто, як не ми?

Я ставлю собі питання: чому хлопці повинні мене захищати, ризикувати життям? Чому вони мають гинути? Щоб я жила? Тільки тому, що вони - чоловіки? Чи тому, що вони першими опинилися там? А я що? Просто поїду?

Так, у мене син, але й усі хлопці, які зараз воюють, теж чиїсь сини…

Звісно, спочатку виникали думки. Тоді була така емоційна напруга, якої я у своєму житті ще не знала. Я не розуміла, як із цим узагалі впоратись. Було неясно, наскільки вони просунуться, де вони зупиняться, де може бути безпечно хоч деякий час. Вони розстрілювали колони цивільних людей, які втікали від війни,тож незрозуміло було, що безпечніше - залишатися чи їхати. Ті вагання у перші два тижні були найстрашнішим періодом для мене, найстрашнішим.

Емоційну напругу посилювало те, що мого рідного брата кілька разів викликали до військкомату. Я його збирала на війну (шукала все, що потрібно), бо в той час їм майже нічого не видавали. Його забирали, але потім повертали й говорили чекати. А далі - нове коло. Хоча насправді все вийшло на краще, бо до кожного такого виклику я знаходила щось краще або більше. І коли його врешті забрали, то він був забезпечений усім. Проте ці проводжання - коли щоразу прощаєшся з думкою, що, можливо, бачиш востаннє, - то було емоційно нестерпно. Двічі на тиждень я їздила в Запоріжжя, щоб провести його. Я не могла цього не робити, це було просто неможливо, щоб не обійняти й не помахати йому рукою. 3-го червня його забрали на навчання, і він деякий час залишався у Дніпрі. А тільки 22-го вже на «нуль». Тож на якийсь час я мала змогу цю ситуацію “видихнути”.

Звісно, я не могла покинути ні брата, ні хлопців, які потребували допомоги.

– Що найбільш цінне у волонтерстві для вас?

Ми намагаємося допомагати всім. Намагаємося знайти, зробити й відвезти саме те, що хлопці просять. Спершу робили бронежилети на замовлення: спочатку з цим було сутужно, їх не постачали в потрібному обсязі. Ми знаходили біноклі, тепловізори… завозили їх на передову. І от коли хлопці телефонують та кажуть, що якби, наприклад, не той наш тепловізор, то їх не було б уже в живих, і розповідають реальні неймовірні історії, то це дуже цінно. Тоді я думаю, що все недарма. Все правильно робимо.

І ще дуже-дуже тішить, коли хлопці надсилають фотографії, як вони їдять те, що я приготувала. Автомати поряд, руки натруджені такі, подерті, а вони їдять із задоволеними обличчями… Кажуть: «Ніби вдома побували!». Це найбільша радість для мене.

Смішно, але на телефоні я маю повно фотографій чужих чоловіків - там і розмір їхньої нижньої білизни, і ще багато чого. Дівочий такий телефон.

Вони кажуть, що я їм уже як сестра. Може, двоюрідна, але сестра. Ви знаєте, я дуже емоційна, і всі мої хлопці знають, що мені потрібно відписуватися, хоча б надіслати смайл чи «Все ок», щоб я знала, що все добре. І вони пишуть. Знають, що спати не зможу, тож пишуть.

А коли хтось із них або їхніх побратимів потрапляє у лікарню, то я теж там! Вирішую питання. У багатьох хлопців жінки виїхали за кордон. І вони самі, розумієте? Я приїжджаю, а вони самі. Морально їм дуже тяжко. То я їм стаю і подругою, і сестрою, і мамою інколи.

– Хто вам допомагає задовольняти запити хлопців? Ви ж не оголошуєте зборів?

Мій чоловік працює у великій зерноторговельній компанії. Вона дуже допомагала країні і під час епідемії коронавірусу, і зараз допомагає. Вони закривають більшість запитів. Я не афішую в соцмережах свою діяльність. Мені не треба піару абощо. Але коли я бачу людину, з якою я можу поспілкуватися про це, то говорю, або коли розумію, що ця людина може щось підказати, кудись направити, то прошу. Я навіть за кордоном знайшла людей, коли знадобилися ліки для хлопців, бо в нас їх у той час просто не було.

Мені дуже важко бачити байдужих людей, але небайдужих багато. І ми робимо те, що маємо робити.

– Як ви тримаєте такий темп? Що допомагає?

Ви розумієте, коли я приїжджаю до них туди, на ці точки поблизу фронту, і бачу, як їм там… Наші хлопці, звісно, найсильніші, найкращі, але вони ж люди, нема таких, які не будуть боятися, яким не болить, які не втомлюються. Тому і я не маю права втомлюватися.

Мені дуже допомагають ці поїздки на фронт ще й тому, що я бачу, як усе відбувається насправді. У мене немає рожевих окулярів. Хлопців теж прошу не приховувати від мене нічого. Коли я знаю правду, тоді можу допомогти так, як треба, і там, де треба.

Я вже добре обізнана з їхніми потребами й інколи запитую те, що інші й не подумають запитати. І цей досвід теж допомагає, особливо коли бачиш, як вони реагують на питання, як відгукуються… Дівчина, яка ставить питання по суті, - це круто.

У мене на балконі і броня, і каски, і медикаменти - там усе лежить для хлопців. І мені дуже треба хоч інколи їздити на фронт, бо так я можу бути більш корисною.
Чоловік каже, що я шалена, а я не можу по-іншому.

І ще про те, що допомагає... Коли мій брат був на передовій, то вони з побратимами півтора місяця пробули на відстані 150 метрів від рашистів. Під постійними обстрілами, безвилазно. У них навіть був не окоп, а канава у пів коліна. Пішли вони туди з одними автоматами. Тож ми намагалися вирішити все - знаходили, купували, возили, передавали. І завдяки цьому вони й протримались. Він так і сказав. Інакше було б нереально протриматися.

– Де ваш брат зараз?

Він був серйозно поранений. Виходив сам під обстрілом, оскільки побратими виносили загиблого й не могли допомогти. У нього перебитий сідничний нерв, а відтак ногу майже не відчуває, точніше, вона лише болить, але не функціонує. Це ще одна окрема історія.

Коли він був у лікарні, я там жила практично і, звісно, не могла не допомагати усім, хто там перебував. Так що я уже все знаю і в лікарні. Лікарі назвали мене, як уже потім зізналися, «наша активна дівчина»... По імені між собою не називали. Заслужила таке от звання.

Хлопці у хірургії були дуже важкі. Там такі поранення… Але я намагалася усміхатися, жартувати й навіть насварити могла, якщо не виконували приписи лікарів.

Вони навіть зустрічали мене біля ліфта на інвалідних кріслах, ставили по обидва боки коридору. Я жартувала: «Мої гонщики». Це прямо до сліз.

І ще, я дуже важко переношу всі втрати. Але це не привід опускати руки. Це привід продовжувати.

Коли я уявляю, що вони там поранені, їх несуть, коли вони знаходяться під обстрілами шаленими, то мені дуже хочеться, як голуб, як ангел, накрити їх крилами, захистити, взяти все на себе. Таке сильне почуття накриває…

А ще допомагають люди, які долучаються. Про одну дівчину ви писали. Це Ніна Ніденс, вона з Бахмута. Ми познайомилися в «ДоброТУТ», і нещодавно вона поділилася своїми продуктовими запасами, щоб я могла готувати для хлопців. Я дуже їй вдячна. Дуже.

З такими людьми, як Ніна, я познайомилася саме завдяки фонду. І для мене це дуже важливо.

– Як ви потрапили до фонду «ДоброТУТ»?

Одного разу проходячи повз магазин «Вайкікі», я побачила, що там відбувається щось грандіозне: якраз тоді проходила їхня традиційна акція надання безкоштовного одягу для внутрішньо переміщених осіб. Я про все розпитала, одразу зареєструвалася й підписалася на сторінки у соцмережах.

І буквально за день чи два «ДоброТУТ» організували захід у театрі. Я пішла. І раптово ніби у родині опинилася. Це таке дивовижне відчуття. Мабуть, це тому, що всі розуміють одне одного, знають, що таке біль втрати дому, усі пережили якусь свою непросту історію.

Мені це все ще більше знайоме через мій досвід спілкування з хлопцями, а вони проживали багато чого самі. І ми дуже близькі.

А організатори, адміністрація - вони дуже співчутливі. Такі відкриті, дуже співпереживають. І Таня, і Марина, і Юля - вони такі, знаєте, кожен на своєму місці, наші феєчки. Хочеться до них пригорнутися, коли погано, обійнятися, і тоді так тепло стає.

А Людмила Георгіївна - то взагалі душа. Вона ж із Маріуполя, все знає, все розуміє.

– Що найбільше вас тішить, коли берете участь в акціях фонду?

Я там трохи перемикаюся, відпочиваю від усього, перезавантажуюся. Мій син, неочікувано для мене, полюбив оперу. Йому настільки сподобалися такі події, що коли організовують щось тільки для дівчат, він запитує, чому я йду без нього? Як так?

Ви знаєте, багато чого я не могла собі дозволити просто так. У мене ж стільки запитів від хлопців. Як це - дозволяти собі розваги? А тут, у фонді, я отримала таку можливість. І якось склалося. Змогла.

Зараз найулюбленіший мій захід - фітнес. Навіть до війни мені не вистачало часу на це, а коли почалася повномасштабна, тим паче…

А зараз, коли вже налагодився певний графік, я можу виділити цю годину, щоб потренуватися. Це таке задоволення - на свіжому повітрі, кожна робить, як може…

Додатковий плюс - зі своїми дівчатами тренуватися значно приємніше. Ми і піджартовуємо одна над одною, і підтримуємо одна одну. Там така атмосфера...

Ще дуже люблю арт-проєкт з Художньою майстернею Ліліі Степанової.

У студії теж така атмосфера, що відключаєшся від усього. Концентруєшся лише на малюванні.

Людмила Георгіївна - це взагалі окрема тема. Це такий промінь…

Прожектор.

Прожектор! Оце навіть більш правильно. Таке сяйво від неї. Вона, знаєте, всіх бачить, всіх огортає любов’ю. Я казала, що хочу крилами хлопців огорнути, так і вона нас, завжди стоїть на захисті своїх. Горою.

– В цьому певну близькість відчуваєте, так?

Так. Я в ній бачу трохи своїх рис. Якщо є питання, то його потрібно вирішувати, а отже, воно буде вирішене. Залізна леді, а одночасно така ніжна, чуйна...

Я дуже вдячна фонду, що ми з нею познайомились.

– А які з написаних картин ваші найулюбленіші?

Після того як у нас було велике свято на річницю фонду, усі волонтери, які там допомагали, отримали додаткову можливість потрапити на майстер-клас. Тоді ми зобразили дівчину у прованському стилі. Я відтворила мрію - дівчина йде у своїх думках, спокійна, красива.

– Саме цього вам не вистачає?

Це те, чого дуже хочеться. Але зараз я не можу цього собі дозволити. Ні зупинитися, ні відпочивати не маю права. Мені кажуть: ти себе загониш, так не можна. Ти не спиш, не їси. А я біжу-біжу. І поки я біжу, все крутиться. Я не роблю цього, лиш коли звалилася, коли не можу рухатись. Але якщо я можу взяти телефон, то…

– І виходить, що «ДоброТУТ» - це ледве не єдина можливість відпочити?

Так-так. Вони втілили всі мої бажання, які я хотіла б реалізувати у мирний час. І зробили це під час війни! Все, що вони роблять, настільки емоційно необхідно! І це така гарна ідея - створити фонд, який допомагає не лише їжею та речами, хоча це теж дуже важливо. Про емоційний стан людей не можна забувати. От я передаю хлопцям заспокійливе, пігулки...

– І фонд для вас - така пігулка?

Для мене це так, я там кайфую, я вам чесно кажу. А ще мене запрошують допомагати. І тут моя місія, як і з хлопцями, - допомагати людям у фонді, де немає чужих чи своїх. Всім допомагаємо.

Виходить, тут я продовжую, так би мовити, робити свої добрі справи. Це трохи заспокоює, бо вдається і відпочивати, і кайфувати, і допомагати. Це дуже важливо для мене.