Зоя Лісовська-Нижанківська: «Ми від дитячого садочка росли в тому дусі, що мусимо боротися за Україну»
З виду тендітна, скромна пані Зоя уособлює у собі той міцний український дух та національну ідентичність, яку не змогли зламати ані багатовікові утиски російського царизму, ані радянська влада, ані нинішня військова агресія Росії.
Свого часу Зоя Робертівна отримала добру освіту і тому могла легко адаптуватися та стати звичайною європейкою. Але вона залишилася українкою. Залишилася нею навіть тоді, коли це було не просто складно, а навіть небезпечно, і усе життя несе в собі любов до своєї Батьківщини та унікальну українську національну ідентичність.
Зустріч, на яку прийшли журналісти сайту destinations.ua, відбулася у будинку пані Зої, де вона живе та порається по-господарству сама, маючи за плечами 96 років життя. Любов’ю до України пронизаний кожен куточок її помешкання, але ніякої шароварщини, все зроблено зі смаком. Цікавий факт - навіть волосся пані Зої було підібране шпильками у жовто-блакитні кольорах. Здавалося б, дрібничка, але вона багато що говорить про свідомість людини.
Життя Зої Лісовської-Нижанківської непросте, але напрочуд цікаве.
Другу світову війну вона зустріла далеко від батьків, потім - еміграція, нове життя у Європі та постійна запекла боротьба за Україну, її культуру та історію. Інколи наша співрозмовниця відхилялася від поставленого запитання та поринала у спогади. Але ці розповіді пані Зої, її голос, мелодійна українська мова настільки нас зачарували, що ми просто слухали, записували, а тепер ділимося із нашими читачами.
Далі розповідь Зої Лісовської-Нижанківської:
Дитинство та Друга світова війна
“Наша родина мешкала у Львові. Якось батьки вирішили відправити мене до своєї знайомої родини у гори на Гуцульщину. У них також була дівчинка - Віра (майбутня відома українська письменниця Віра Вовк, - авт), з якою ми дуже здружилися та стали навіть більше, аніж сестри. То були такі чудові люди, ви собі не уявляєте. Мене зачарувало все – їхня мова, побут, ставлення до оточуючих - все було дивовижним. З Вірою ми проводили час дуже добре, вона писала, а я малювала. Та пройшов час, вже потрібно було повертатися до школи у Львові на 1 вересня… Проте розпочалася війна. Батько Віри був вправним лікарем. Одного дня до нього приходить совєтский офіцер зі словами, що, мовляв, ти та твоя сім'я вже в списках на арешт та виселення до Сибіру, а тому бери дітей та тікай. А оскільки так виходило, що я не могла повернутися додому через війну, то вони взяли мене, чужу дитину, та поїхали з рідної землі. Так ми перебралися до Німеччини, а з часом вже й моя родина змогла втекти від совєтів до Відня. Тільки тоді я змогла повернутися до мами”.
Ми від дитячого садочка росли в тому дусі, що мусимо боротися за Україну, за її культуру та історію.
Переслідування українських емігрантів
“Після того, як німці втекли зі столиці Австрії, захищати місто залишились 14-літні хлопчики. Совєти їх досить швидко розбили. В той час вулиці величного Відня були жахливими - завалені трупами цих дітей. А після встановлення свого контролю, совєти розпочали шукати та арештовувати українських біженців у Австрії для депортації на територію совєтського союзу.
Наша родина разом із сім'єю маминого брата знайшла прихисток у британському секторі відповідальності у Відні. Треба сказати, що жили ми дуже складно. Їсти не було чого. Харчі міняли на цінні речі, біжутерію. Якось вдалося десь роздобути горох, але він був з хробаками. Та мусили їсти і таке. Ось одного дня наш вуйко у пошуках їжі йшов вулицею, а ж ось під’їжджає совєтське авто. З нього виходять люди, хапають його та відводять у невідомому напрямку. Пощастило, що свідком цього злочину став наш знайомий. Що робити? Треба ж рятувати вуйка. Совєти не мали права арештовувати його, адже це ж був британський сектор безпеки. У родині тільки я знала трохи англійської мови, а тому саме мені й прийшлось йти до командира сектору Відня. Біля будівлі було повно людей. Ось прийшла і моя черга, а я ще ж дитина, розгубилася та не знаю, що і сказати. Та все ж зібралася та й говорю, що мовляв, мого дядька захопили совєти, то допоможіть врятувати. Він так подивився і відповідає: “Зроблю все, що зможу. Наступний, будь-ласка”. І все. Я пішла у розпуці. Вуйко пропав, а допомогти не вдалося. Та минуло два тижні і вуйко повернувся, завдячуючи тому англійському командиру. Він з часом став нашим приятелем та допоміг виїхати з Відня до табору українських втікачів-емігрантів. Це нам дуже допомогло”.
Життя у Швейцарії
“Українці - чи не найперша хвиля емігрантів у Швейцарії. На той час ця країна приймала не усіх бажаючих та все ж нам вдалося оселитися. Наша родина пробувала влаштувати тут своє життя. Мій чоловік (Олег Нижанківський, - авт) дістав можливість співати в хорі як соліст. Я проводила виставки і належала до жіночої спілки мисткинь. Потім прийшли на світ діти (Лада-Аріяна Нижанківська-Кукс, Роман Нижанківський, - авт). І лише після 14 років життя ми нарешті отримали громадянство і просто не вірили в своє щастя”.
Я б побажала, щоб усі наші люди повернулися до національного скарбу – української мови.
Боротьба за Україну
“Совєтська пропаганда працювала не гірше нинішньої російської. Пам’ятаю історію святкування 1000-ліття хрещення. У Кафедральному соборі Женеви зібралася місцева інтелігенція. Після служби пастор запросив усіх бажаючих до парафіяльного будинку на показ фільму про святкування цієї дати Москвою. Він особисто був запрошений на цей захід. І ось нам показують цей фільм, розказують про те, яка Москва чудова, що вона принесла світло віри на Схід, яка це визначна подія. І пастор, знаючи що я з України, так дивиться на мене, мовляв, це все так і є. Ви навіть не можете уявити, які я тоді переживала емоції. Які думки були у мене, у українки, після почутого. Зібравшись з думками, я все ж встаю та й говорю, що розказане та показане сьогодні - неправда, що все було зовсім по-іншому. Священник аж відсахнувся. Всі присутні замовкли та слухали, а я розповіла про те, що християнство прийшло з України від київського князя Володимира Великого та всі інші правдиві факти цієї історичної події. Тільки уявіть собі, як приходилося одній українці на цілу Женеву обороняти право моєї рідної країни на свою національну ідентичність”.
Національна самосвідомість та ідентичність
“Західний світ повноцінно познайомився з Україною, фактично, лише після 2014 року, а до цих подій на Майдані в цьому напрямку була майже порожнеча. Про що можна говорити, коли, наприклад, у тій самій Швейцарії досить довгий час панувала думка, що якщо ти з України, то значить говориш “по-руськи”. Такий перебіг речей змінила нинішня кривава війна. Виходить, що світ зрозумів, що українці - то не москалі, що ми маємо свою унікальну культуру та історію, лише за таких трагічних подій. Стосовно мене, то я хоча і прожила в Україні лише 10 років, та все одно з дитинства і по сьогоднішній день живу Україною. Треба розуміти, в який час та в яких обставинах ми тоді жили. З одного боку, наша країна була під Москвою, а з іншого - під Польщею. Ми від дитячого садочка росли в тому дусі, що мусимо боротися за Україну, за її культуру та історію. Маленькими дітьми ми співали патріотичні пісні тоді, коли польські тюрми були забиті нашими патріотами, які боролися за українство. Всі, від малечі, до дорослих давали відсіч поглинанню України.”.
Мамині пісні
“Я лише розпочала нормально говорити у дитинстві, а вже любила співати. Маю зараз 100 пісень у голові. Дуже люблю лемківські пісні. Та все ж найбільше полюбляю твори, які написала моя мама – перша жінка-композиторка. Для того часу це було щось надзвичайне та нечуване (Стефанія Туркевич-Лукіянович - офіційно визнана першою українською композиторкою. У роки СРСР її роботи були заборонені державною владою, - авт).”.
Швейцарці
“Люди тут більш замкнені за характером, дається взнаки гірська місцевість. Та якщо ви маєте приятеля швейцарця, то знаєте, що вони є дуже вірними друзями. Я ж їм безмірно вдячна за ту допомогу, ту реакцію, яку вони показали після нападу Росії. Це просто щось надзвичайне. Така стихія гуманності, допомоги, розуміння того, що відбувається, заслуговує поваги. Зі свого боку, нам потрібно й надалі розказувати про Україну, її людей, історію, культуру та інше”.
Послання українцям
“Я б побажала, щоб усі наші люди повернулися до національного скарбу – української мови. Щоб батьки вчили дітей по-українськи та не говорили після навчання до дітей по-російськи, адже Москва - наш ворог. Росіяни принесли багато лиха до України”.
Після подібних зустрічей ти розумієш, що саме такі люди, як Зоя Лісовська-Нижанківська, і є хранителями коду української нації. Завдяки їх старанням та боротьбі вдається зберегти Україну та українство у найскладніші часи її історії. Саме тому їх творче надбання, розповіді, спогади та побажання новим поколінням українців – є скарбом, котрий треба зберегти та пам’ятати.
Інтерв'ю: Інна Гелетюк-Катющенко, Наталія Концур
Зображення та відео: Ілона Чесановська
