Шить изысканную одежду в приграничье: как Анна из Сум создала бренд одежды, когда другие закрывались
Вести бізнес у прикордонні, де сигнал тривоги часто звучить після прильоту, – чимале випробовування. Проте Анна не розглядає ймовірність релокації і разом зі своїми «дівчатками», як вона називає колег, продовжує працювати.
Саме її зусилля та пристрасне бажання шити зробили ще дитячу мрію – реальністю: крихітне ательє виросло до власного виробництва, а власний бренд активно розвивається під час війни. А ще Анна знімається як модель, демонструючи у соцмережах одяг, в який вкладає душу.
І нічого, що інколи доводиться власноруч вставляти вибиті вибуховою хвилею вікна, прибирати уламки та пил, працювати в умовах постійного відключення світла… Вона зберегла віру в себе, навіть тоді, коли світ навколо руйнувався.
Ця українська жінка з тих людей, які працюють до останнього, тримають інших, коли нелегко, і повертаються до свого місця, навіть коли воно пошкоджене вибухами та небезпечне.
Наша героїня говорить просто, чесно, не ховаючи сліз, що інколи самі накочуються на очі. Тож її історія – не про моду, і навіть не про одяг мрії, а про силу, яка живе всередині кожної з нас.
– Почнімо з самого початку. Ким ви були до появи бренду Doran?
Якщо чесно, я була жінка, яка виживала. Підприємницьку діяльність я розпочала у 2008 році. Тоді у мене з'явилось маленьке ательє – хороше, затишне, але крихітне. Оренда «з’їдала» все. Я шила, старалась, але цих грошей не вистачало. Тому я постійно шукала інші можливості. Почала створювати, а потім здавати в оренду дитячі костюми, вітала малюків на новорічні свята, проводила дитячі заходи й випускні. Потім прийшли весілля: я стала ведучою, паралельно оформлювала зали, але продовжувала шити. Працювала місяцями без вихідних і спала по 4 години на добу.
Так я заробила перші гроші, щоб купити швейне обладнання й розширити потужності. І тоді маленьке ательє поступово почало рости й врешті виросло у цех, де я відшивала різні бренди у форматі масового пошиття.
Зараз бачу, що це був не лише період виживання, а й перший серйозний етап зростання.
– Як виглядав ваш ранок 24 лютого 2022 року?
Мене розбудила донька близько п’ятої ранку словами: «Мамо… Київ бомблять. Танки йдуть у наш бік». У цей момент ніби все всередині обірвалося. Пам'ятаю той стан: ти ще не до кінця розумієш, що відбувається, але вже відчуваєш – життя «до» закінчилось.
Під Сумами, зовсім неподалік, живе моя мама. І першою моєю думкою було: нам потрібно бути всім разом. Ми швидко зібрали необхідні речі. Тоді зі мною були донька, дві мої сестри, племінниця, її кіт і дівчина з роботи, родом із Чернігівської області – вона вже не могла повернутися додому.
Виїхати було дуже складно. На заправках – черги, всюди – паніка, затори. Тоді вже йшли колони танків. Добре, що в автівці були залишки пального, тож ми доїхали до маминого дому.
Перші дні були важкими. У магазинах майже нічого немає: хліб давали по одному буханцю на двір, цукру не було зовсім. Такими були реалії тих днів.
В голові виникали питання: що буде далі, з роботою, з виробництвом? Чи вціліє воно? Чи я взагалі зможу повернутись?
І тоді я почала вчитись. Записувалась на курси, вебінари, дивилась лекції – усе, що стосувалося моєї справи. Це був єдиний спосіб триматися за життя і повернути собі відчуття опори.
– Коли прийняли рішення повертатися до Сум?
У березні. Поруч із виробничим приміщенням був приліт, вибуховою хвилею вікна буквально винесло назовні. Склопакети залишились у рамах, але самі рами вирвало й вигнуло так, що вони трималися на чесному слові. Потрібно було терміново ставити їх назад. Інакше залишилися б без вікон повністю. А надворі – сильний вітер і холод…
Ми ремонтували все власними силами. Залучили родичів, знайшли драбину. У нас було лише кілька балонів піни, які треба було використовувати економно, аби вистачило на всі секції. Проте крок за кроком все повернули на місце. Коли закінчили, то почувалися так, ніби врятували життя приміщення.
В місті залишалась наша закрійниця – Світлана. Вона прийшла, і ми разом почали прибирати цех: усюди лежала штукатурка, пил, уламки. Ми все розгрібали, відновлюючи робочий простір. Але працювати повний день було неможливо – приміщення було крижане. Тому ми виходили на роботу з дев’ятої ранку до обіду. Більше в цьому холоді просто не витримували. А в цей час моя донька ходила по магазинах і добувала нам хоч якісь продукти, бо в продажу – нічого. Треба було стояти в чергах годинами, щоб купити хоча б мінімум.
Але у квітні місто почало потроху оживати. Відкрилося перше відділення Нової пошти. Ми поступово поверталися до повноцінної роботи – повільно, але впевнено.
– Але частина команди виїхала?
Так. Коли у березні відкрили «зелений коридор», багато дівчат поїхало. І це боляче. Ви втрачаєте не просто працівників – ви втрачаєте людей, з якими були разом впродовж років. І це теж треба пережити.
– А коли Ви вирішили створити власний бренд?
Я давно думала про це, а війна стала поштовхом. Я зрозуміла, що замовники не дають стабільність. Сьогодні вони тут, а завтра можуть виїхати. Тож почалася моя діяльність під власним брендом. Я виходила в соцмережі, показувала одяг, розробки, процес створення, виробництво. Зараз дивлюсь на свої перші відео – темні, з недостатньою якістю зйомки, я вся така невпевнена… Але люди відгукнулися, бо в цих відео була правда.
– Ваш бізнес знаходиться в прикордонному місті. Перед якими труднощами постаєте зараз?
Як я вже говорила, що на початку війни розпочалась діяльність Doran як бренду. І зараз, коли виробництво розширюється, нам дуже потрібні працівники, але знайти їх надзвичайно важко – багато людей виїхало з прикордоння.
Також раніше я не задумувалась, що проблемою може стати відсутність електроенергії. Але коли це сталося, ми поставили генератори.
Окрім того, багато постачальників тканин перестали працювати й вибір став набагато меншим. Тож потрібно постаратися, аби знайти те, що дійсно хочеться.
А ще постійні тривоги та небезпека. Часто ми відправляємо посилки під гул шахедів та вибухи. Це страшно... Суми – прикордонне місто, нерідко тривога вмикається, коли вже прилетіло.
Та й виробництво втрачало вікна не раз. Бували моменти, що прильоти були занадто близько, нас терміново евакуювали. Тобто складнощів вистачає, але ми стоїмо, працюємо.
– Яку роль відіграла ваша донька, Каріна, на вашому бізнес-шляху?
На відміну від мене, у доньки ніколи не було мрії створювати одяг, шити. Певний час вона шукала себе, але настав момент, коли вона сказала: «Мамо, я хочу бути, як ти». І зараз ми працюємо разом. Каріна допомагає мені з документами, замовленнями, зйомками. Надихає мене, коли я вигораю. Це наш спільний шлях.
– Чому ви не перевозите виробництво в більш безпечні регіони?
Я можу перевезти обладнання, тканини, але я не перевезу своїх дівчаток. А вони мені як рідні. Неперевершені спеціалістки у своїй справі. У кожної тут сім'я, своя історія. І вони вірять в мене, а я вірю в них і в ЗСУ… Я не можу їх кинути. Я їм потрібна, а вони потрібні мені. Тож я тут. Ми тут.
– Ви часто знімаєтесь у ролі моделі, вас часто можна побачити у соцмережах, де ви демонструєте свій одяг. Чому так і як Вам ця роль?
Це було свідоме рішення. Я вирішила будувати бізнес через власний бренд і логічно, що люди мають бачити мене. Повинні знати, хто стоїть за Doran, кому вони довіряють, коли купують ці речі.
Наш одяг про реальну жінку, яка працює, живе, поспішає, вирішує сто справ за день.
Тому мені здається правильним показувати його на собі. Я не ставлю себе в модельну роль. Я просто жінка, яка носить свій одяг і чесно показує, як він сидить у житті. І людям це відгукується, бо вони бачать мене живу – не ідеальну, а справжню.
Ідей для зйомок завжди багато. Єдине, чого не вистачає – часу.
– Що для вас ваш бізнес сьогодні?
Це мій простір, тут я можу дихати. Відволіктися від зовнішнього світу. Тут я маю змогу ставити ціль і швидко до неї йти. Бізнес – це моя мрія, до якої я йду і вдосконалююсь щодня.
– Яким є сьогодні бренд Doran?
Ми представлені у торговому центрі, запускаємо сайт, у нас вже є своя база постійних клієнтів. А ще розробляємо нові колекції, проводимо фотосесії – для нас це своєрідний іспит, підсумок нашої праці. Тобто ростемо, розвиваємось.
Але найважливіше – ми живі, ми є, працюємо. Ми не зламалися.
– Чому навчила вас війна?
Війна навчила мене головного: будь-що матеріальне не назавжди. Будинок, машина – це все може зникнути. А от навички, досвід – ні. Вони залишаться з нами, навіть, якщо заберуть усе інше.
Скажімо, якщо завтра мене позбавлять акаунта – я зроблю новий, я вмію.
Якщо заберуть обладнання – я зароблю, бо я вмію. Це і є найбільша цінність сьогодні – досвід, навички.
– І наостанок. Анно, щоб Ви могли сказати жінкам, які бояться почати?
Починайте у тих умовах, які є. Не чекайте слушного моменту – його може не бути. Оберіть свою нішу і дійте. Вкладайте в себе – зараз безліч можливостей для саморозвитку. Розвивайте свої навички. Це єдине, що у вас ніхто ніколи не забере.
Анно щиро дякую, за приділений нам час та життєву мудрість.
Бажаємо процвітання вашому бізнесу та мирного неба над Україною.
Автор: Тетяна Сердюк
Women Business Lab – комплекс банківських послуг від Sense Bank для жінок-підприємиць. Ініціатива об'єднує вигідні умови, зручні цифрові сервіси, доступ до знань, спільноти та партнерської підтримки. Її головна мета – створити умови для розвитку жіночого бізнесу в Україні.
