Прийняття себе: чому воно робить життя кращим і як його досягти
Чому так сталося саме зараз? Можливо, тому, що повністю стерлася межа між приватністю й публічністю. Соціальні мережі дозволили кожному зазирнути в найпотаємніші куточки життя іншої людини. І ні, це не погано. Це звичайний процес розвитку суспільства. Це як оцінювати той факт, що колись з’явився автомобіль – добре це чи погано. Він з’явився, повернути все назад уже неможливо, треба просто вчитися жити з тим, що автомобіль існує – і все. Так само і з соцмережами.
З одного боку, ми нібито самі впускаємо інших людей у своє життя, публікуючи свої одкровення чи думки. А з іншого – стикаємось із тим, що звідусіль чуємо оцінку чи критику своїх вчинків або поглядів, навіть якщо ми не завжди до цього готові.
Особисті кордони – це як головний убір під пекучим сонцем або крем із SPF опівдні на пляжі. Те, що забезпечує захист від руйнівного впливу зовнішнього середовища. Сонце – це добре, але в міру. Так само і з людьми. Навіть хороші люди іноді можуть бути токсичними, самі того не бажаючи. Їх банально може бути занадто багато у нашому житті – і від цього можна просто втомитися.
У покоління, народженого ще в СРСР або в ранній пострадянський період, є одна спільна й глобальна проблема – нас усіх вчили бути зручними для оточення. Власні потреби та бажання були другорядними. І так – від самого народження. Ділитися, пригнічувати емоції, не вирізнятись із натовпу й у жодному разі не викликати в когось осуду. Будь-якою ціною. Зараз же ми маємо доступ до безлічі літератури, наукових досліджень, думок психологів тощо, розуміємо важливість власного «Я» й вчимося слухати та чути себе.
Стосунки з партнером, дитиною, другом або суспільством загалом починаються із себе. Неможливо побудувати щасливий шлюб або виховати повністю самодостатніх дітей, якщо ми не в діалозі із самими собою. Для цього потрібно частіше залишатися наодинці з собою й прислухатися: а чого хочу саме я і саме зараз? Не «чого від мене зараз чекає мама/суспільство?», а саме – я?
Кожного разу, коли хочеться сказати НІ, потрібно говорити НІ. Коли хочеться перервати неприємну розмову або піти з заходу – треба це зробити. Залишаючись у ситуаціях, які некомфортні нам, але зручні для інших, ми зраджуємо себе. І хай це звучить пафосно, але це – додатковий стрес, а стрес – це головна причина всіх хвороб і передчасного старіння. Ви самі обираєте, що вам їсти й чи доїдати. Так само ви самі обираєте, з ким спілкуватися і як довго. Будь-які обставини в житті можна змінити, якщо згадати, що найважливіше для мене – це моє Я і його спокій.
Повідомляти про свої кордони теж потрібно вміти правильно. Якщо протягом 15 років до цього ви дозволяли батькові або матері контролювати ваше вже самостійне особисте життя і критикувати кожен ваш крок – нелогічно очікувати, що після одного вашого «це моя особиста справа» все припиниться. Так само, якщо роками ви дозволяли керівникові вас принижувати або колезі звалювати на вас усі завдання – все не зміниться за одну мить. Тут знадобиться терпіння. Але загалом механізм простий: потрібно говорити про свої бажання спокійно, без скандалу і докорів. Не «та скільки можна з вашими порадами», а «я вдячна за допомогу, але в цьому питанні ми розберемося самі».
.jpg)
Якщо вам щось неприємно – про це також потрібно говорити. Немає нічого кримінального в словах «я не хочу говорити на цю тему / це особисте». Це точно краще, ніж, скажімо, слухати на сімейному святі нетактовні запитання віддаленого родича про особисте життя. Ви самі маєте право визначати, що саме є вашим особистим і інтимним. І нікому не зобов’язані пояснювати – чому саме так. Це важливо для вашого психологічного і фізичного здоров’я (адже все взаємопов’язано, пам’ятаєте?). Тому особисті кордони – це не новомодний сленг, а потреба здорового існування.
