«Я нічого собі не забороняю»: Лілія Цвєлікова про гумор, життя, любов і зйомки у серіалі «Майор Сковорода»
В ексклюзивному інтерв’ю журналу «Єдина» акторка кіно і театру Лілія Цвєлікова розповіла про свої ролі, як гумор допомагає їй пережити темні часи, про заборони і про те, де закінчується гра і починається життя самої Лілі…
З 19 травня на каналі ICTV2 стартує прем’єрний показ комедійного детективу «Майор Сковорода». Новий серіал розповість про пригоди команди копів-початківців на чолі з саркастичним майором Андрієм Сковородою. На глядачів чекає багато смішних ситуацій, у які потраплять «зелені» копи, і купа кумедних коментарів з боку цинічного та розумного Сковороди.
У серіалі акторка Лілія Цвєлікова грає молоду поліцейську Олесю Журбу. Її героїня – дуже правильна, трохи заучка, але вона вірить, що всі люди в глибині душі – хороші. І в своєму настирливому бажанні заподіяти всім добро Олеся може бути небезпечною…
Сама Ліля в чомусь схожа на героїню: вона тонка і тендітна, а також сильна й розумна. Вона розповіла, як готується до ролей, чому собі нічого не забороняє, про магію на знімальному майданчику і про те, що відбувається з нею, коли камери вимикаються…
– Що було першим – цікавість до ролей чи потреба проживати чужі життя, аби краще зрозуміти своє?
Ого! Я взагалі намагаюсь жити так, щоб слово «цікавість» стояло на першому місці – до життя або до будь-чого в житті. І якась, певно, цікавість привела мене, можливо, до актової зали школи. Можливо, це була та сама цікавість до майбутніх ролей, яку я передбачила (сміх). І коли я зрозуміла (колись я точно це зрозуміла), що через інші історії я можу пізнавати себе і світ навколо трішечки краще, – це усвідомлення відкрило певні двері. І персонажі, які трапляються зі мною… (сміється)... як дива… Що роблять дива? Трапляються! (цитата з «Аліси» Керролла). Кожен із них безумовно має сенс, інакше б вони мені просто так не траплялися.
– Суть комедійного детективу «Майор Сковорода» – це легка гра, дзеркало суспільства чи терапія сміхом?
Ой, а треба вибрати, так? (сміх) Вибачте, мені дуже складно обирати завжди… От і не буду! Нехай буде сполучення всього вищеперерахованого: це і легка гра, але там, де легкість комедії – не від спрощення теми, а від здатності наче підстрибнути над нею, ніби левітуючи краще її розгледіти. Звісно, це і дзеркало суспільства – можливість подивитись один на одного, щоб краще побачити своє.
А стосовно терапії – в гуморі я бачу якість правди без болю. Бо дуже багато навколо болю, який засліплює і відбирає здатність зрозуміти: «А що далі?» От згадайте себе: коли в напруженій розмові або складній ситуації виникає магія першого жарту, посмішки один одному, або сміху крізь сльози – наче простір навколо починає розвиднюватися і трохи легше дихати стає, правда ж? Тож, якщо нам вдалося розвиднити хоч трохи ваш простір – значить, ми зробили гарну справу і побудували той важливий діалог із глядачем, щоб жарт додав трохи кисню дихати цим життям. Чудовим.
– Який момент на знімальному майданчику «Майора Сковороди» ви б зберегли як амулет – для себе, не для камери?
Ой, дуже миле питання, правда, і я вам за нього вдячна! Вже мінімум за те, що, задумавшись над ним, я ще раз згадала цей момент. І, напевно, це він – якщо одразу виник у пам’яті і набув якості сакральності амулета – то нехай буде. Я чомусь думаю, що саме він не ввійде в монтаж. Це фінальна сцена з останньої серії. Всі підопічні Сковороди проходять повз нього, і, звісно, що всі в конфлікті – це вже норма їхньої комунікації, звична глядачеві. Але…
На одному з дублів я зімпровізувала й повела Олесю не так, як від неї можна було б очікувати по відношенню до майора, – і раптово обійняла. Я зробила це один раз, а наступні дублі виконувала за сценарієм. Але після «стоп» Мирон (реж. Мирослав Латик) спитав: «Чому ти не повторила це?» Але ж це був порив! На те він і порив, щоб статися один раз. Я так відчула. А значить, ця думка – що я, Ліля, захотіла так зробити – була підсвідомим маячком мені, що нам вдалося захімічити трохи магії у взаємостосунках героїв під кінець сезону. Кладу в скарбничку :)
– Ви коли-небудь відчували, що персонаж розкрив у вас щось, чого ви самі про себе не знали?
Так, звісно. Кожен персонаж дає нове сприйняття себе. Це як умовне знайомство: аби краще втілити героїню – її треба зрозуміти, запросити до зближення, осягнути природу її вчинків. Не обов’язково приймати чи погоджуватись із ними. І особливо коли в мене мало точок перетину з особистістю, яку я гратиму, я маю можливість дізнатись, наскільки в обставинах її рішень я можу бути сильною чи вразливою.
– Гумор для вас – захист, провідник, інструмент зцілення?
Все з перерахованого! Я завжди захищаюсь гумором, коли мені незручно – як Чендлер Бінг із «Друзів». Гумор – як провідник до своїх людей, так: бо спільне відчуття гумору дає розуміння, що ця людина – твоя. І ті, з ким пощастило заливатися дитячим сміхом 10 хвилин поспіль, коли ви вже не пам’ятаєте, з чого саме почали, – це найцінніші люди.
Моє зцілення – іронічний сміх над собою, над своїми програшами й невдачами, він дає змогу не зламатися навіть у найтемніші часи.
– Коли камери вимикаються, що залишається з вами? Частинка ролі чи очищення від неї?
Насправді, коли камери вимикаються, робота над роллю нікуди не зникає. Я просто маю сповільнитися, подумати, що ще можу додати, де ще підсвітити ліхтариком. І це процес 24/7, поки триває проєкт. Але бувають ролі, коли від емоцій, які ти проживаєш за персонажа протягом тривалого часу, можна отримати певну інтоксикацію… Тому має бути і процес, який я називаю «видихнути людину». Наче хтось токсичний пішов із приміщення – і ти такий: «Фуф!» (сміх)
– Коли ви востаннє дозволили собі бути емоційною не на екрані, а в житті – по-справжньому, без “взяти дубль”?
У мене тут складнощі з ключовим словом питання – «дозволили». Бо щоб щось дозволити, потрібно спочатку щось заборонити (сміх). А бути собою, бути суперемоційною – це вже не є моєю особистою забороною: ні в житті, ні у професії. Це того варте – пізнати свій емоційний діапазон, прийняти, з чого я складаюся, і як цим керувати, щоб не було несподіванок – ані в професії, ані в житті. По-справжньому.
– Ви коли-небудь грали жінку, яка схожа на вас, але якою ви ніколи не дозволили б собі бути?
Знову ці заборони! (сміх) Я зараз зачеплюсь за соломинку фрази «жінка, яка схожа на вас»… Бо секрет у тому, що кожна моя жінка схожа на мене: мій персонаж завжди є мною. Я ніколи не є своїм персонажем – це важливе уточнення. Усі якості моїх героїнь – це моя інтерпретація того, як я їх бачу, а отже, десь знаходжу й пропускаю крізь себе. Але не обов’язково привласнюю чи відповідаю їм.
Так, чим більша контраверсія між мною й роллю, чим більше виникає думка: «Ох, я б так не вчинила, бо…» – тим більше причин до «я такою і не буду».
– Що для вас важливіше: сказати чи відчути? Говорити вголос чи тримати в очах?
Ну, точно було б непогано, якби була послідовність: спочатку – відчути, а вже потім – сказати.
Коли навпаки – це… погана гра (сміх). Через специфіку моєї професії, де слова – лише інструмент, я, наприклад, скажу «Я тебе люблю» всіма можливими засобами, знаками, способами – і лише потім словами. Але якщо вже скажу – ух, будьте певні…
Можливо, це профдеформація: я часто озвучую те, що мені не належить і не завжди відповідає моїй реальності. Тому ці слова у житті втратили свій умовний авторитет. Так, я в принципі говоритиму частіше очима.
– Якби хтось знімав фільм про вас без сценарію, якою була б перша сцена?
…Тоооо… Там одразу була б музика – ще перед найпершим кадром.
Моя мама здавала випускні іспити в музичній школі, будучи мною вагітною. Звісно, я цього не пам’ятаю, але це точно вплинуло (сміх). Цілком підходить як ключовий елемент, щоб розповісти про початок людини. Та й усі перші спогади дитинства пов’язані з тим, як я знайомилася з музикою або як вона знайомила мене з собою. Тому, можливо, це був би кадр, де я просто слухаю музику?
Якийсь загальний план: я йду сонячною вулицею в навушниках. Можливо, це весна, можливо, я навіть закохана (сміх), або, навпаки, осінь – і я з розбитим серцем. Не має значення, в якому стані я, але музика там буде стовідсотково. У музиці немає обману – нехай краще вона говорить про мене.
Це так дивно, але в мене дійсно з дитинства особливе ставлення до музики. Пам’ятаю, як у мене ще не було власної кімнати до школи, і моя поличка з іграшками стояла на верхній кришці маминого фортепіано. Як мій ніс ледь діставав до клавіш, а я пальцями бавилася ними… Постійно видиралася по ньому вгору-вниз, годинами могла сидіти на ньому або під ним. І як мама сварилася, що я заліплюю їй педалі пластиліном (сміх)...
Або, можливо, у фільмі про мене взагалі не було б мене – лише моя присутність. І мій суб’єктив – це лінза камери. І лише крупні плани облич людей, коли вони дивилися на мене й у цей момент любили. Бо це, напевно, найкрасивіше, що я бачила в своєму житті – любов в очах навпроти.
– Що ви шукаєте в ролях: себе, світ, питання без відповідей чи можливість щось залишити іншим?
Можливо, це поєднання всього сказаного, а можливо – взагалі нічого із запропонованого. Можливо, якась відповідь знайдеться до обіду, або й ні.
«Кожна знайдена відповідь – це певна форма смерті», – це цитата одного з моїх улюблених авторів, Джона Фаулза, з роману «Маг». Вона мені дуже резонує.
Сам пошук будь-якої відповіді вже означає життя. Бажання розгледіти за поворотом мільйон варіантів. І головне для мене – продовжувати хотіти туди зазирнути, щоб щось нове дізнатися, відчути. Тому нехай кожна нова роль буде моєю новою картою.
Дивіться прем’єрний показ комедійного детективу «Майор Сковорода» на каналі ICTV2 з 19 травня о 20:00.
