«Життя з актрисою – це не пелюстки троянд»: Анастасія Карпенко – про кохання, війну і материнство під обстрілами
Навесні цього року канал ICTV2 покаже комедійний детектив «Майор Сковорода», де у відомої акторки Анастасії Карпенко – провідна жіноча роль. Вона грає прогресивну жінку Марину Раковську, голову карного відділку, якій доводиться працювати в чоловічому колективі і керувати ними.
В інтерв’ю журналу «Єдина» Настя розповіла, що хоча і грає в комедіях у театрі, давно хотіла знятися саме у комедійному фільмі чи серіалі. Також додамо, що популярність акторці принесли драматичні ролі у фільмах «Як там Катя?», «Під вулканом» і серіалі «Перевізниця», за які Анастасія Карпенко отримала нагороди і міжнародне визнання.
Наша розмова була про новий серіал «Майор Сковорода», про ролі, що вплинули і змінили життя, а також про чоловіка і маленьку доньку, про страхи і війну.
– Що вас найбільше привабило в проєкті «Майор Сковорода»? Чому погодилися на роль?
Давно хотіла знятися в комедійному проєкті, зазвичай знімаюся в драматичних фільмах. І от режисер Мирон Латик почав знімати комедійний детектив «Майор Сковорода» і запросив мене. Я щиро вдячна, для мене це дуже цікава пригода.
– Ваша героїня у серіалі – це більше виклик чи задоволення?
Можливо, для кінобізнесу або тих, хто не бачить мене в комедії, це й стане викликом, а для мене роль в проєкті – суцільне задоволення. В мене такий партнер був шикарний, та й не один (сміється). Насправді ми з Андрієм Ісаєнко в житті багато років дружимо, працюємо в одному театрі, так що все склалося (сміється).
– Ваша героїня Марина керує чоловіками. І один з підлеглих – її колишній Сковорода… Як їй на такий посаді? І як це - керувати чоловіками на їхньому полі в карному розшуку?
Марина - сильна і впевнена в собі людина. Вона гарно дає раду в будь-якій компанії. Не вважаю, що карний розшук - це виключно чоловіче поле. Це питання віддає сексизмом.
– Що було найскладнішим? Як знаходили баланс між гумором і напругою?
В комедії всі роздуми, оцінки дії відбуваються набагато швидше, ніж у драмі, і значно легше в прояві для персонажів. Але те, що ідеально працює в драмі або в мелодрамі, абсолютно не робочий інструмент в комедії. Тож для комедії треба відшукувати свій – це непросто, але цікаво.
– Чи були ролі, після яких вам довго доводилось “повертатися до себе”?
Тобто, чи занурювалася я настільки, що потім не могла відпустити роль, і ще місяцями страждала? Це не професійно. І цьому мене навчив мій майстер Єдуард Маркович Митницький. Коли закінчується робочий день на майданчику або вистава в театрі, я стаю собою. Я не персонаж, а реальна людина.
Наприклад, на зйомках фільму «Як там Катя?» весь знімальний період я знаходилась у потрібному мені емоційному,робочому стані. І я не думаю, що це було суперкомфортним для мого чоловіка, але я все одно була собою. В адекваті весь час.
– Чи є роль, яку ви хотіли б зіграти, але не мали змоги?
В мене немає такої заповідної ролі. Я хочу зніматися в глибоких драматичних артхаусних фільмах у хороших режисерів. Для мене це цінно.
– Яка роль стала поворотною у вашій творчій біографії і чому?
Це роль в драмі «Як там Катя?» Все прекрасне, що зі мною сталося в моїй творчій біографії і в фільмографії, - все відбулося завдяки цьому фільму. Колеги по кіноіндустрії, глядачі побачили, що я сильна актриса, можу грати подібні ролі і мене варто запрошувати.
– Як ви працюєте з внутрішнім голосом критикам? І що допомагає зберігати впевненість?
Це непросто. Намагаюся, щоб він мене під час роботи не заглушував. Нещодавно грала виставу, перебуваючи в невпевненому емоційному стані. Якраз в цей час отримала від режисерки Кристини Тинькевич фрагменти фільму «Як там Катя?». Я просто подивилася їх, і це так зарядило мене вірою в себе, що вся нерішучість зникла. Насправді, я маю комплекс самозванця, але мене підтримують роботи, якими я пишаюся.
– Що допомагає вам зберігати баланс між кар'єрою, особистими життям і собою?
Я багато слухаю психологічних подкастів, окремих психологів, розбираюся в нюансах. Бо знаю: само не розрулиться, цим треба займатися. Мені допомагають знання психології, я постійно цими питаннями цікавлюся, шукаю відповіді.
– Ви сказали, що ваш чоловік з розумінням ставиться до вашої професії. В нього також творча спеціальність?
Так, мій чоловік звукорежисер, він багато розуміє. Та наразі, у лавах ЗСУ. Намагається із розумінням ставитись до всього під час знімального періоду, хоча, звісно, буває, що може висказати, що щось не подобається. Життя поряд з актрисою не усипано пелюстками троянд.
– Яке ваше останнє глибоке відкриття про себе?
О, це пов’язано зі зйомками фільму «Під вулканом». В певний момент режисер Даміан Коцур сказав, що йому потрібно, що я просто була собою. А я спитала себе, що це означає, і не знайшла відповіді… Це мене так налякало, що почала з собою розмовляти, шукати відповіді на питання: яка я, сама по собі, як реагуватиму без соціуму?
– Так яка ви, Настю?
Процес йде, він нескінчений. Добре, що після питань режисера я почала це відслідковувати.
– Чи доводилося вам відмовлятися від себе заради когось?
Ну звісно, заради дитини часто це роблю: моїй донці чотири рочки буде. Але намагаюсь тримати баланс, щоб потім не зробити Марусю залежною від своїх рішень. Мовляв, я тоді відмовлялась від життя заради тебе, а тепер ти мені винна, то віддавай… Так не має бути, це неправильно.
– Ваша донька на кого схожа?
Вона зараз дуже змінюється! Половина наших знайомих і близьких вважає, що донька – це моя копія, а друга частина впевнена, що вона цілком мій чоловік (сміється). А я бачу себе маленьку, в мене багато дитячих знімків, є з ким порівнювати.
– Хотіли б бачити її акторкою?
Хотілося, щоб моя Маруся була просто щасливою. А щастя кожна людина розуміє по-своєму. Проте буду їй допомагати, щоб вона не обрала: акторську професію, чи режисерську, чи якщо донька обере абсолютно іншу сферу. Найголовніше, щоб вона була щасливою. Бо є багато акторів, банкірів, юристів, які не мають почуття гармонії всередині. Тому Маруся має знайти свій шлях.
– Це ж вона зовсім маленька була, коли почалося повномасштабне вторгнення… Ви вдома були чи виїхали?
Так, виїжджали на півроку, а потім повернулися. Я не витримала там, мені було морально дуже важко, я дуже хотіла додому, в Україну.
– За три роки ми багато до чого адаптувалися, але тривоги і загрози атак незмінні…
Мені здається, що я адаптувалася до багатьох речей, і тривоги – серед них. Біля мого будинку немає укриттів, є метро, до якого йти хвилин 10, але вночі я не стану цього робити з дитиною на руках.
Думаю, що ми усі адаптувалися. Відчуваю, що стала набагато більш жорсткою всередині, готовою до всього. І мене мало переймають деякі речі, які б раніше точно не відпустили би. Але можу розридатися чи весь день думати про долю незнайомої дитини. військового, яких побачила в новинах – і це розриває зсередини.
– Чого ви найбільше боїтесь – але все одно дивитесь цьому в очі?
Напевно, старості. Страшно, але з цим можна працювати. Та багато страхів, звісно, але рухаюсь вперед.
