«Дива людської природи нескінченні», – психологиня Тетяна Станіславська про досвід терапії травм під час війни

Тетяна Станіславська
Тетяна Станіславська – фахівчиня з більше ніж 20-річним досвідом, більша частина якого стосується терапії важких психічних станів. З першого дня великої війни вона, психоаналітик та клінічний психолог, працює з цивільними та військовими, аби допомогти їм впоратись з надскладними досвідами.

Розмова з Тетяною – сама по собі ресурс. І річ не лише в конкретних порадах та техніках, які звісно, допоможуть, якщо їх виконувати, а й в особливому погляді фахівчині, що «здається, бачила вже все», але не припиняє вражатися дивами людської природи. І попри те, що пані Тетяна не визнає, що нею керує любов до людини як такої, бо не любить пафосу, ця любов відчувається і вона зцілює. Пропонуємо пересвідчитися самостійно.

– У вас на сайті величезний перелік місць, де ви навчалися. Видається так, що ви одразу пішли в роботу з важкими травмами?

У тому списку 90% записів – про роботу з травмами. Тільки моя перша освіта – факультет психології Херсонського державного університету – це практична психологія, а все інше, включаючи магістратуру, яку я закінчила в Петербурзі, та інші додаткові вузькопрофільної спеціалізації, так чи інак стосуються патологічних, драматичних станів людей.

Враховуючи, що ці дипломи, про який я згадала, вже не є дійсними в Україні, я наразі наздоганяю національну освіту – навчаюся у магістратурах двох українських університетів – Національного університету охорони здоров’я ім. Шупика та Київського інституту сучасної психології та психотерапії.

Спеціалізація та ж сама – клінічна психологія та психоаналіз.

– Чому ви вирішили йти в травмотерапію, таку складну роботу?

Ну, напевно, тому що мене завжди цікавили складні випадки. Існують же фахівці, яким нудно мати справу з тим, що лежить на поверхні? От і мені так.

У мене на полиці стоять дві книжки Умберто Еко «Історія краси» та «Історія потворства». Друга – про те, що навіть якщо у людини є вади, щось негарне з соціально-культурного погляду – це все одно красиво. Це людська природа. Вона має право бути будь-якою.

– Можна сказати, що це у вас від любові до людей?

Я не романтизую свою професію. Навряд чи йдеться про любов до людей у такому, ванільному сенсі. Скоріш це про визнання естетики людства, якою б вона не була. Мені подобається, коли неідеально, нестандартно. Для мене це і цікаво, і красиво, бо це є людина, яка такою створена. Якщо з нею сталася біда – це не робить її поганою, негарною, хворою в непрезентабельному сенсі – вона все одно прекрасна.

– І ви просто допомагаєте їй впоратися з тими чи іншими викликами. Це ваша місія?

Менш за все, мені хотілося звучати у сенсі місії чи якогось особливого власного призначення. Бо це якось надто патетично, а патетика – не дуже моє.

Тому нехай це буде просто любов'ю до роботи та цікавістю до професійних викликів.

– Такий підхід професійної зацікавленості допомагає впоратися з емоційно важкими досвідами?

Певною мірою так, звичайно. Але, знаєте, така робота не дозволяє зовсім відсторонитися. Бо якщо ти надто далеко від болю, від людини, яка страждає – ти не зможеш допомогти, бо не відчуваєш те, що вона. А якщо надто наблизишся – можеш потонути разом з нею у її воронці почуттів. Тому це дуже складний баланс дистанції.

Це як коли надто наблизишся до телевізора, то не побачиш цілісну картину – лише пікселі. А якщо далеко – не роздивишся деталі зображення. Тому потрібна оптимальна відстань.

– І це досить індивідуальне налаштування у кожному випадку?

Це індивідуальна дуже історія, тому що навіть одна і та сама подія у ста різних людей може викликати сто різних станів. Можна застосовувати однаковий алгоритм допомоги, але результати будуть інші, бо все вирішує індивідуальність людини. Вона як та лінза, що заломлює промінь.

Робочий сеттинг, взаємодія з людиною завжди складається по-різному. Бувають дуже вдалі поєднання, а буває, що не виходить. Я нормально ставлюся, якщо не виходить встановити контакт і не б'юся за те, щоб вийшло за будь-яку ціну. Ми люди, ми дуже різні й можемо не збігатися. Це нормально.

Я завжди кажу, що знайти свого терапевта неможливо. Його можна тільки зустріти. От коли з'являється розуміння «це моя людина», то багато чого терапевтичного може вийти.
Мій улюблений викладач в університеті говорив, що ми лікуємо не методами, не техніками, ми лікуємо собою.

У мене є такі історії, де ми взагалі просто розмовляємо з клієнтом. Я нічого не пропоную виконувати, ми просто спілкуємося про те, як минув день, який фільм він подивився, що для нього було важливим у спілкуванні з іншими людьми. А потім за місяць, два-три у людини все змінюється. І вона може навіть сказати: «Як це вийшло, що мені тепер значно легше? Ми ж нічого не робили!». Але звичайне людське буває дуже цілющим.

І справа не у магічних методах, їх може бути безліч, але нічого не спрацює, якщо немає стосунків між психотерапевтом та клієнтом. Все стається, коли людина зустріла людину. А якщо ще й техніки допомогли, то це взагалі найкраще.

Йдеться, звісно, про терапевтичні стосунки, а не дружні, бо я не дружу зі своїми клієнтами. Певна відстороненість фахівця зберігається завжди, це важливе правило для роботи.

– Є такі воронки, після яких вам потрібно відновлюватись?

Є такі кейси, які мене виносять, звичайно. Тому що скільки б ти не нарощував професійний панцир, лишаються ще дива людської Тіні, цієї частини людської природи, яка все ще вражає масштабом темряви. І Фрейд, і Юнг багато писали про темну сторону людської природи.

Мені інколи здається, що я вже все бачила, але ця війна показала, що дна не видно.

– Як ви відновлюєтеся?

Мені потрібні усамітнення і вода. Коли трапляються клієнтські кейси, після яких я дуже погано почуваюся, то мені потрібен час – декілька годин чи навіть цілий день. Тоді я скасовую запис, йду до води, просто сиджу і дивлюсь, як вона тече. Намагаюся усвідомити, що все тече, все змінюється, а отже, і цей стан, і ці важкі моменти, які я пережила разом з людиною, теж лишаться в минулому.

Для мене вода має особливе значення – бути в ній, поруч з нею, дивитися на неї…Це лікує мене.

А ще, звісно, власна терапія та супервізії.

– Як людина, яка пише, я не можу не зазначити, що у вас дуже гарні тексти. Вони теж мають якусь терапевтичну силу?

Дякую дуже. Насправді тексти мені вдаються дуже непросто.

– Але від них таке відчуття легкості!

Так, але я можу це писати декілька годин, переписуючи знов і знов, тому що, здається, що пишу або незрозуміло, або надто важко, або нагнітаю. Окрім того, блог читають мої клієнти, і я багато разів перечитую, щоб допис нічого нікому не нагадав. Я розумію, що не зможу передбачити усіх реакцій усіх людей, але намагаюсь піклуватися про тих, про кого знаю, бачити свої тексти їхніми очима.

– У вас є і письмові терапевтичні практики.

Так, у мене є досвід позитивних терапій людей, які писали 26 листів горю. У кожному з тих листів є своє завдання і своя тема. У мене цілий портфель випадків, коли у людей вийшло пропрацювати горе втрати. Тому що тексти – це теж спосіб наближення до травми, але через письмове слово.

Перевага в тому, що ти можеш написати, відкласти, прогулятися, повернутися і знову продовжити писати. Це такий обережний метод наближення до травми.

– Я вас зараз процитую: «На тлі дворічної відсутності вихідних, нормального сну та тотальних трагедій, я відчуваю більше сил, ніж будь-коли. Ні, це не про манію – так вміє працювати травма. Є в неї і такий механізм – надавати сили, а не руйнувати». Як це? Розкажіть, будь ласка.

Я неодноразово бачила це у своїх клієнтів. Я працюю у тому числі з військовими, бачу хлопців, які пройшли АТО і тепер знову на фронті. Це люди, яких водили на розстріл, які пережили полон, були поранені, втрачали побратимів. Але я з ними працюю і бачу, у якому вони потужному ресурсі, попри все пережите.

Травма може посилювати особистість, у ній є такий механізм теж. Це не означає, що він точно спрацює, але може. Я бачу, що ці люди може й пошкоджені, але не зруйновані. Вони жартують, в них є плани на майбутнє, вони спокійно можуть говорити про те, що з ними сталося. Це взагалі феноменальна здатність перероблювати травму в потенціал.

– Недарма зараз все частіше говорять, що посттравматичний стресовий розлад може бути посттравматичним розвитком. Це людина може сама, чи лише за допомоги терапевта?

Може і сама. Дива людської природи нескінченні. Це дуже цікаво розглядати і спостерігати за тим, як це відбувається.

– Що може допомогти нам усім впоратись з травмою, віднайти сили?

Я часто розповідаю на курсах про техніку, побудовану на нейрофізіології. Вона регулює стан завдяки п'яти органам чуття: слух, зір, нюх, смак і дотик.

Якщо ми щодня тішимо ці органи чуття чимось приємним – дрібним, невеличким, що важливо, бо на щось велике нас може не вистачить – наша амигдала – відділ у середині мозку, що відповідає за тривогу, страх, сильні стресові реакції, стає стабільнішою і не колошматить зранку до вечора.

Тобто якщо щодня чути щось приємне, бачити щось гарне, відчувати аромат, який любиш, смакувати чимось улюбленим і торкатися до приємного, то можна утримувати рівновагу свого психоемоційного стану.

Всі мене питають: «Що ви такого робите, звідки така психостійкість?» І я всім розповідаю і кажу: «Робіть!». Але ніхто не робить.(сміється) Всі шукають потужні ліки, якісь психічно-активні речовини. Але довготривало це не працює. Пів країни наразі їсть гідазепам, не розуміючи, як він діє, і що до нього дуже швидке звикання, бо це транквілізатор, який має сенс приймати у моменти сильних панічних нападів.

– Ми ж постійно щось таке робимо. Наші органі чуття не вимикаються. Чи це має бути усвідомленим підходом: ось саме це мені приємно і я це роблю?

Ні, ми дивимося на все підряд і слухаємо все підряд...Наші органи чуттів постійно включені, але в них потрапляє що завгодно. Для того, щоб метод працював, потрібно визначити, що саме для тебе буде приємним. І це «щось» має бути у вашому доступі постійно. Зображення у телефоні, на заставці компʼютера, або у вигляді роздруківки в сумці. Чи, наприклад, якщо ти любиш м'яту, то вона завжди у тебе є – свіжа в холодильнику, сушена для чаю на полиці, у вигляді ефірної олії, яку можна капнути у рідке мило або нанести на зап’ястя. Треба фокусовано дбати про те, щоб мати приємні штуки під рукою.

– Так просто, ніби…

Так усі кажуть, але не використовують. Надто просто, певно, не те, що антидепресанти. (сміється)

– Що війна робить з нами? Зрозуміло, що ми всі різні, але щось спільне є?

Це дуже довгий перелік, сформулюю чотири головні речі.

Війна підіймає на поверхню людські конфлікти, що було раніше неусвідомлені, заметені під килим. Те, що можна було терпіти, на що не зважати. Війна зриває маски, показує, хто є хто. Дуже багато правди ми дізнаємося один про одного. А що з нами робить правда? Напевно, мало приємного: шокує, ображає, розчаровує, руйнує стосунки. Я бачу дуже багато розколів – у родинах, між бізнес-партнерами.

Друге, що робить війна – випробовує нас на міцність. Ми можемо це витримувати, а можемо ні. Проте це завжди важко, тому що дає навантаження на тіло і на психіку. Люди наразі більш хворіють, посилилися хронічні симптоми.

Третє, що вона робить – працює як лупа, збільшувальне скло. Зараз актуалізуються минулі травми – люди, які раніше не прожили втрати, проживають горе сповна. Наприклад, виїжджають за кордон і хворіють там на тяжку клінічну депресію через «втрату коріння».

– І трансгенераційні травми?

Трансгенераційні травми взагалі «розквітли». Я взагалі вважаю, що вся війна виникла внаслідок непережитої трансгенераційної травми Другої світової – вона була законсервована, замаскована цукровою пудрою радянської ідеології. Зверніть увагу: навіть риторика з перших днів війни ідентична: фюрер, Гітлер, Вагнер, фашисти, свастика, зігувати…

Ну і четверте, що робить з нами війна – зневірює, тому що люди втрачають сенси. І це так болісно… Ти не розумієш, що коїться і навіщо, оскільки воно не вміщується у рамки людського існування. Не ясно, що буде далі. І віри мало, що буде краще.

Але це все, в принципі, нормальні стани. Вони трагічні, але адекватні тому, що відбувається. Було б набагато патологічніше, якщо на тлі всього, що є, ми були б щасливі та раділи.

– Що з цим усім робити?

Не буду нагадувати про психотерапію – її необхідність всі розуміють. Але якщо наразі не до неї, то підтримайте себе рятівними джерелами приємного, зробіть це частиною свого будення, як я вже казала.

Окрім цього, дуже допомагає коло спілкування. Тут прийдеться докласти зусиль, щоб знайти людей в ресурсі, на яких ти можеш дивитися, слухати їх або читати, говорити з ними. Це працює як акумуляторна підзарядка.

Тобто: люди – це ліки, творчість, почуття гумору, приємні дрібниці щодня – теж. А ще – кисень, який корисний для обмінних процесів у мозку. Вийдіть на вулицю, прогуляйтеся, глибоко подихайте, подивіться на небо, поспостерігайте за поведінкою птахів або тварин. Це дає розраду.

– Щодо приємностей. Людям інколи важко дозволити собі будь-що приємне. Нібито ми маємо всі потерпати, бо потерпає країна та наші хлопці на фронті. Що ви можете їм сказати про необхідність себе підтримувати?

Важко вижити, коли ти постійно страждаєш. Жорсткі аскези, обмеження, самопокарання та будь-яка інша аутоагресія руйнують. Це, по суті, заборона жити, прихований суїцид. І така жертовність точно не допоможе тим, хто наразі потерпає на фронті. Аж ніяк.

І якщо частина країни на фронті, інша – гине від ракет в умовному тилу, ще одна – в окупації, а ще будуть ті, хто вирішив знищувати себе, то хто буде відбудовувати країну, коли війна закінчиться? Заради чого тоді ця боротьба?

Ми з вами не зможемо відновити країну, не зможемо лікувати наших хлопців і дівчат, які повертаються з фронту, якщо не будемо відчувати смак життя. Бо з нього починаються екзистенційні сенси. Постійна скорбота перетворить націю на похмуру стару у чорному вбранні, яка впродовж поколінь залишатиметься у темряві.

– І як же наші діти? Якими вони зростатимуть поруч з нами такими…

Так, це гарний аргумент. Діти не ростуть окремо від батьків, особливо вони залежать від психологічного стану матерів. Дитина не може бути радісною та щасливою, якщо мамі погано, або мама не хоче жити.

– Які тривожні сигнали людина має знати, аби зрозуміти, що варто прийти до фахівця?

Є багато діагностичних критеріїв при різних психічних хворобах, але можна виокремити три загальні:

Перше. Коли симптоматика достатньо сильно проявлена і почала заважати нормально жити. Наприклад, ви відчуваєте не просто фонову тривогу, а перестали їсти, не можете спати, так нервували, що проїхали на червоне світло, повернули не там, почали дратуватися через кожну дрібницю, побільшало конфліктів вдома та на роботі – і все через вашу тривогу.

Друге – таких ситуацій має бути декілька, тобто це перетворилося на сталий патерн поведінки та шкодить різним сферам життя.

І третє – такий стан триває від місяця і довше.

– Тоді треба йти до фахівця, якщо є така можливість…

Так, це треба принести до фахівця, а потім вирішувати, що робити. Може знадобляться ліки, а може – безмедикаментозна терапія. Під час якої можна проговорити, пропрацювати, розділити все це. Головне – не відкладати на потім, не витісняти. Якщо травма відкладена, то наступає посттравма, і це вже більш серйозне, глибше пошкодження. У такому разі травма може бути соматизована, тобто піти у хвороби тіла.

– Знайти таких людей – непроста робота.

Так, це важка робота. Але потрібна, бо навіть не всі наші близькі можуть правильно надати підтримку.

– Що робити, коли не можеш допомогти?

Ти можеш сказати, що наразі не маєш ресурсу для допомоги. Або все ж можеш дуже постаратися це витримати, в окремих випадках. Наприклад, коли прийшла твоя дитина, якій страшно під час повітряної тривоги – важливо витримати ті переживання і сорбувати їх, заспокоїти дитину.

– А як ми, нефахівці, можемо допомогти іншим?

Співчувати, слухати і бути обережним зі словами. Бути уважним до прямого тексту і прихованого, заглиблюватися у те, що людина розповідає. Не питати, чим допомогти, а робити це, бо у біді просити дуже важко. Якщо ви слухали та були уважними, то напевно зрозумієте, що саме людині треба. Вам просто треба зробити це: принести їжу, поповнити рахунок на телефоні, принести теплу ковдру, купити ліки або допомогти з іншими речами…

Головне – утриматися від порівняння та знецінення чужого досвіду, не казати, що комусь зараз гірше чи щось подібне.

– Тобто, якщо не розумієш і є потяг знецінити, то найкраща допомога – промовчати?

Так. Бо тільки більше біди зробиш.

– Читала у вас про метод проживання важких почуттів – «час для болю». Тобто можна виділяти конкретний час, коли можна дозволити собі горювати, а в інший період – намагатися просто жити?

Так. Щоб не варитися постійно у важкому стані краще ставити таймер і горювати протягом спеціально відведеного часу. Але як і будь-яка рекомендація, ця також неідеальна, бо люди переживають втрату по-різному. Наприклад, в період гострого горя це неможливо, бо сльози будуть литися і біль буде відчуватися не за розкладом. Це важко регламентувати.

Зараз, коли ми у ситуації постійного травмування і новини щодня щось жахливо приносять, цей «рецепт» може не спрацювати.

– Чим же нам ще полегшувати стан?

Я нагадаю про інформаційну гігієну. Про пораду дивитися новини двічі на добу, а краще раз – зранку. Тому що тоді є цілий день, аби усвідомити, пережити, розкласти по поличках. І увечері лягти спати більш-менш заспокоєним. Так, це добра порада, але хто з нас це робить?

– Так, це якась утопічна порада в наших умовах.

Але правильно – саме так. А ще – включати критичне мислення, аби не травмуватися ще й через ІПСО та маніпуляції: не зважати на клікбейтні заголовки, читати перевірені пабліки, не вірити новинам, де нема чітко вказаних джерел інформації тощо.

І знов ж таки – щоденно дбати про свій ресурс. Дбати про себе та інших, щоб вижити й зберегтися як нація.

Попередній пост
Олеся Твердохліб
Від ідеї до інвестиції: бліцінтерв'ю з Олесею Твердохліб про фінансову свободу жінки
Наступний пост
Тетяна Боримська
Від шкільного вчителя до інвесторки: Тетяна Боримська про шлях до фінансової незалежності

Новини партнерів

Fresh

Lifestyle

З любов’ю до природи: результати премії для жінок-підприємниць «Створено жінками»

Експерт Рослинної Косметики® з 1959 року – французька компанія Yves Rocher – підтримала премію «Створено жінками 2024».
Lifestyle

Благодійний ArtPicnic від Фонду Natalia Kovalenko Foundation зібрали понад 300 тисяч гривень для сім’ї Гавриленко

11 липня 2024 року на території ресторану «Прага» відбувся перший благодійний ArtPicnic, організований Фондом Natalia Kovalenko Foundation.
Психологія

Перемикай стрес на спокій: техніка емоційного пульту

Керувати своїм психічним станом стало ще простіше.
Lifestyle

Стратегії Anti Age: ментальний стан і догляд за тілом. Подія з Алунікою Добровольською та Тетяною Шевчук

Неперевершена клубна зустріч платформи Connecting Women відбулася на літньому майданчику ресторану «Прага» 4-го липня.