Оповідання онлайн Командир: автор Вероніка Кирилюк

Я лежала в абсолютній темряві і думала лише про те, як би не заснути, не провалитися в чергову яму. Кругом ни шороха, ни малейшего движения, а в голове натужно звенит и нарастает какая-то странная мелодия. Словно кто-то взял пару нот, но, увы, не вытягивает. Заело. Вот-вот оборвется струна.
Я не открываю глаза. Стараюсь быть абсолютно неподвижной. Пальцы занемели, и ужасно хочется пить. Но не зараз.. Залишилось зовсім трохи. Як тільки черево підлодки відірветься від желеподібного дна. і Продовжувала стояти на місці. на сліпу шукала іншу, куди дрібніше. спина Давил сам повітря Ніби тіло в ліжко. несбыточных мечтаний, о которых вспоминаешь слишком поздно. Цветы. Да, да. Совершенно внезапно меня накрыло волной знакомого аромата. И теперь, находясь между жизнью и смертью, я мгновенно «зацепилась» за то, что напоминало о солнце, небе, о том, что все еще может измениться. Главное – выбраться! В эти мгновения именно цветы Вперто тримали мою свідомість на поверхні, поки тіло повільно і свавільно ставало чужим. Хтось залишив їх біля ліжка! повернутися назад, відмотавши півтора десятка років, щоб знову опинитися в сусідському саду, де росли ці квіти.

Машка, ти де? Землі в саду і дивилася в небо, опустивши важкі білі шапки, росли квіти. Ну! Підлодки вже не рятували Наді мною за сотні метрів. І повітря без стального присмаку. нот, яка ниє у вухах. Тяжко. місцезнаходження.Жінка на кораблі - до біди. А не забути про те, що я тут не офіцер, а саме жінка, допомагає горезвісний букет квітів. Доктор!
Белый свет резанул, как лезвие. Я невольно зажмурилась, но тут же открыла глаза. Мгновенно, боясь снова оказаться в темноте.
– Милая моя, ну наконец-то! Как ты себя чувствуешь? Я так переживал за тебя! – шептал знакомый голос.
Знакомый? Я мимоволі скосила очі вліво і побачила чоловіка, що сидів біля ліжка. білий халат.Руженька| /> –Ти чуєш мене, якщо відповідаєш », то моргаєш»ні» – Стоп, він ж лікар. Але як же?.. , не може говорити?!  очі як плошки. Наповнені жахом.
– разу.
А він сказав, що ви збиралися в кінці літа зіграти весілля.
Знову два рази.
Не думала, що так приємно моргати.
– Підводний човен.Навіть перестав бурчати.
Пам'ятаєш, що з тобою сталося?
І знову бачу тільки сині, очі.
Нахмурилась і моргнула. Знайдена, - усміхнувся і вийшов з палати.

Я дивилася в стелю і думала про те, що сталося. перечекати болісний час до спливу горезвісної «підлодки», тобто свідомості, на поверхню?Чому голос лікаря сприймала як командирський? получится! – кричал режиссер. Стас.
Каскадер не приехала, а съемочный день подходил к концу. И все словно нарочно сошлось: свет, план, погода подстроились под маленький, но очень важный дубль… Всего один прыжок на скалистый выступ...
– Машка, ты же понимаешь, у нас сроки. Продюсер – жмот, грошей з кукільський нос.
/> Розбіглася. Стрибнула, і ... в самий останній момент нога зісковзнула. жахливу…

– &andash; анестезіолог.
Сергія, Паша, будете асистувати. Практикантів не запускати! шість годин йшла операція. Стрілки годинника на стіні показували половину другої ночі. І в цьому була схожа на нього самого. Він опинився в цьому невеликому містечку півтора року тому. Колеги опускали очі і проходили повз: нікому не хотілося втрачати місце в престижному медичному центрі, де кожні півроку – обов'язкове стажування за кордоном і можливість попрацювати зі знаменитими світилами.
років сімейного життя, улюблена робота, дружба - все, у що вірив, виявилося фальшою. Чи варто було повторювати спочатку?
Столиця легко викинула його в провінцію. міста все було просто і зрозуміло: згуртований колектив, усталені правила, городяни, які нечасто, але потрапляли з нехитрими діагнозами в лікарню. Олексій давно не робив складних операцій, але розумів: руки вимагають справжньої роботи. везти пацієнтку в обласну лікарню небезпечно: занадто мало часу йшов на хвилини. Тому навіть не роздумував - відразу прийняв рішення. Ущемлена гордість, зачеплені амбіцією – все пішло на другий план і стало абсолютно важливим – що його досвід і знання. Апотом почалася низка довгих днів і безсонних ночей, протягом яких Олексій чекав, коли Марія нарешті розплющить очі. Одного разу після обходу повернувся в її палату. гроза. Медленно. Нехотя. Настраивала басы. Приглушила свет за ненадобностью. Стягивала скомканные и серые, как плохо выстиранные простыни, тучи. Ветки трусливо пригибались к земле. Небо сначала насупилось, а потом смялось, словно лист бумаги, поддалось и стало частью предстоящего действа. Потянуло свежестью. Беспалов смикнув на себе віконну раму, і палата миттєво наповнилася запашним запахом, які росли в саду. "Слабкий рух пальців і ледве чутний: "Квіти? На підводному човні?.." Він миттєво все зрозумів. мелодії, покриваючи землю пелюстками.
Олексій перемахнув через низький підвіконня. пішла в бік лісу. Дрібний дощ стукав по склу. Знайдена, тільки не здавайся, - Олексій присів біля її ліжка і взяв за руку, - якщо для цього потрібні квіти, клянусь, я обірву всі сади в цьому місті. Чувно світло. Напевно, рано чути. Хотіла Тихо. У тебе тут чисто. ночував біля палати, а цей покажеться на хвилину і до виходу зовсім не пропав. була вона і подошла к окну. – Зато Алексей Иванович возле тебя... уж и не знаю… Родственницей ему приходишься, али как?
Снова моргнула два раза.
Нянечка внимательно посмотрела на меня.
– Надо же, а он тут это, – она взяла стеклянную вазу с подоконника, – цветы тебе щоранку приносить.
Я поглянула на них, звичайні півонії! нянчився з тобою, як з маленькою, продовжувала говірка старуха. говорю? Точно не родственница? – недоверчиво переспросила она.
Я улыбалась и плакала, и снова моргала… дважды…

Гипс давно сняли. Лишь небольшая повязка на груди напоминала о случившейся трагедии. Я стала свободно дышать и спокойно спать. Не погружалась больше на дно, не боялася відкрити очі, замість щільного корпусу моєї підводного човна життя розмаїтим звичні картини, і першою сад, в якому росли півонії. Непомітно заповзало в палату. Я вже звикла до знайомих швидких кроків по коридору. Відчуваємо? Все. «мама», «папа». Ну, яким буде перше слово? _{художник Михайло Олександров}

оповідання онлайн