Люди дратують. Що із цим робити?
Як і будь-яка емоція, роздратування виникає не так на порожньому місці. Щоб виникло таке різке душевне переживання, йому потрібні певні внутрішні передумови. Наприклад, те саме дію, когось може дратувати, а когось — захоплювати. Дія одна, реакції різні — це говорить про те, що роздратування — штука не універсальна, а дуже індивідуальна. Так, іноді, різних людей дратують ті самі речі, але це говорить лише про збіг у них внутрішніх установок, а не про те, що подразник має вселюдську значущість.
У філософії та психології походження почуття роздратування ніколи не було секретом — насправді все дуже просто і досить очевидно. Але з одним застереженням — все встає на свої місця, тільки якщо визнати наявність у людини того, що в психології називається "несвідомим". Проблема в тому, що про наявність неусвідомлюваних верств душі відомо далеко не всім або про нього знають, але лише на абстрактному рівні — «Ну, так, є десь там щось там у когось там».
Дуже часто люди вперто не вірять, що у них усередині є щось таке, чого вони не знають і зовсім не контролюють. Тим самим вони прирівнюють всю свою істоту, до свого усвідомлюваного «Я», з усіма його заморочками та протиріччями, а тим часом, наше повсякденне «Я» — лише легке відлуння того, що відбувається на набагато глибшому рівні. Наше «Я» — це маленький острівець лежить на поверхні океану, що покриває всю планету. Саме цей океан несвідомого визначає перебіг нашого свідомого життя, як би нам не хотілося вірити у протилежне. Саме тому роздратування так безконтрольне і так всевладне. За великим рахунком, у маленького щупленького «Я» немає жодних шансів протистояти Океану. Коли роздратування вже почало накочувати, від нього не сховатись. Марно йому пручатися — шторм закінчиться лише тоді, коли закінчиться.
Все, що можна робити в цьому стані, це змиритися і постаратися не робити різких рухів — не рубати з плеча, не приймати важливих рішень, не вихлюпувати своє роздратування на оточуючих. Тим більше, що оточуючі і навіть той подразник, що спричинив цю бурю, ні в чому не винні. Роздратування — це наша індивідуальна реакція на чужу поведінку, яка сама по собі не несе жодних алергенів. Це наша особиста психологічна алергія. Хіба може бути в цьому «винний» хтось, крім нас самих?
Дивимося далі. Чому виходить, що нас дратує те, а чи не інше? Когось дратує чужа неохайність, хтось божеволіє від чужого хвастощів, хтось цілий день переживає через нахабник того, хто вклинився без черги… Чому так? Адже той нечупара сам себе не дратує. Хвастун від своїх промов щиро балдеє. І нахаб теж, скоріше, собою пишається, ніж на себе дратується.
Справа в наступному — дратуємося ми на те, що викликає у нас усередині якийсь відгук, якесь співзвуччя. Приблизно так само, як два однакові камертони починають звучати разом, якщо брякнути по одному з них. У позитивному контексті це явище називається «емпатія» — душевне співзвуччя, порозуміння на глибокому рівні. А в негативному — трапляється «роздратування».
Коли ми бачимо нахабника, що лізе без черги, і дратуємося — це починає звучати наш душевний камертон, наш "внутрішній нахабник", про існування якого ми може бути і не підозрювали. Дуже часто люди у такому разі відхрещуються — «Та не може такого бути, щоб це було в мені! Я на нього зовсім не схожий, він мене взагалі дратує! — Щиріше таке обурення. Однак справа саме так — дратуємось на інших людей ми лише тоді, коли бачимо в них віддзеркалення самих себе. Але відображення не тих рис, які нам хотілося б бачити, а тих, які ми від себе приховали і глибоко закопали. У дитинстві, коли соціальний тиск ще не спотворив психіку остаточно, дитина цілком ясно бачить і розуміє свої бажання. Але оскільки йому постійно пояснюють, що таке бути «хорошим» і карають за те, що він «поганий», дитина з часом вчиться ділити себе на «світлу» та «темну» сторони. Світлу він показує батькам, щоб його любили та хвалили, а темну ховає та випускає на прогулянку потай, коли ніхто не бачить. Але згодом, оскільки тиск продовжується, дитина починає забувати про темну сторону — їй все рідше приділяється увага і вона зовсім губиться, йде в несвідоме. Тепер уже дитина сама вірить, що вона «хороша», а все «погане» пішло, зникло назавжди.
Дитина про «добро» та «зло» нічого не знає і відрізняє одне від одного лише за поведінкою батьків. Наприклад, дитина від народження — живий і рухливий, а мама — інтроверт, спокійна, тиха мовчазна, що любить усамітнення. Дитина постійно лізе до неї, вимагає до себе уваги, але наштовхується на її невдоволення. І тоді він робить висновок — «Бути активним погано, я — поганий. І все. Цілком безневинна якість, така корисна в дорослому житті, виявляється під забороною. Дитина починає соромитися своєї активності, починає її приховувати, намагається поводитися тихіше і відчуває провину прояви жвавості. День у день, рік у рік. А потім, будучи вже дорослою людиною — млявим, розміреним і статечним — він «чомусь» відчуває роздратування людей-живчиков… Вже зрозуміло, чому?
В інших людях нас дратує те, що ми засудили та зрадили анафемі у себе всередині. Коли ми дратуємося на нахабник — це наше власне вроджене нахабство, яке замість того, щоб бути спрямованим у позитивне русло, було придушене і виключене з життєвого циклу, що вилазить назовні — розлючене і кострубате. Ми бачимо в ньому нагадування, що довгі роки вчилися ховати від усіх і від себе. І коли нам про нього хтось мимоволі нагадує, ми вішуємо всіх собак на нього — ми дратуємось на нього і вважаємо ЙОГО поганим. Нам здається, це він наволоч, а ми — добрі. А він не сволота, йому всього лише пощастило, що в дитинстві йому ця якість не ампутували. Тому, якщо придивитись углиб себе ще уважніше, то виявиться, що ми йому навіть заздримо — «Йому можна, а мені не можна!» — і від цього дратуємося ще більше.
Ми — не хороші та не погані. Ми такі, які є. Хтось знає себе краще, хтось гірший. Хтось дуже полохливий і дуже боїться виявитися поганим. Хтось дуже настирливий у тому, щоб доводити всім свою доброту. Але, навчившись якось ділити все на чорне та біле, ми несемо цей хрест по життю, розриваючи себе і весь світ на частини.
Доросліша людина повинна б дізнатися і прийняти всі сторони своєї душі, бо тільки дитина змушена сліпо погоджуватися з тим, що вважати поганою, а що доброю. Дорослий — мав би сам для себе визначати ці межі. Але мало кому вистачає духу глянути собі всередину — на темну занедбану частину душі, на ті якості, які колись довелося сховати подалі, щоб не гнівати батьків. — і потоваришувати з ним або, хоча б, знайти точки дотику для співпраці. Тільки тоді людина стає цілісною особистістю, що гармонійно поєднує в собі те, що було дано від природи.
