Розповідь онлайн про кохання та сімейні сварки - "П'ять вечорів": автор Марина Корольова

– Це нестерпно, нестерпно, нестерпно! Ти знову поклав брудні джинси у ванну! Скільки разів я просила – тільки у кошик. Ну, скільки? І сміттєвий пакет уранці ти забув! Невже важко було винести? Я мало не запізнилася – довелося тягнутися до сміття!
– Я теж запізнювався!
– Але виносити сміття твій обов'язок!
– А завантажувати пральну – твоя!
– З кошика завантажувати! Повторюю для тупих: з бе-ле-вої кор-зи-ни!
– Яка різниця?
– Різниця є! Від твоїх джинсів у ванні бруд.
– А від твоєї косметики – ndash; сморід! І весь умивальник у цій… як її… живанше!
– «Живанки»! Цю пудру весь світ знає! – А я не знаю. Бо не пудрюся, чи знаєш. Чомусь.
– Ще не вистачало… Що ти посміхаєшся? Що тут смішного?
– Та все смішно! Усі! Чому ми лаємося? Через брудні джинси?
– Через пудру в умивальнику… На роботі сьогодні суцільна запара, увечері вийшла в неосудному стані і лише на вулиці помітила, що колготками стрілка поповзла. Так і перлася через все місто з діркою на самому видному місці, як бомжиха. А ти прийшов і замість «добрий, люба» кинув свої брудні штани абияк. Прикро.
– Тупим теж прикро.
– Ти знову?
– Ні, я натомість. Привіт, люба і люба.
– Ну, привіт …

Вечір другий
– Ні, я поїду до Карпат. Ми з хлопцями давно домовлялися. Я сто разів обіцяв, що допоможу їм стати на лижі. З чотирьох тільки я один катаюся. Як вони самі попруться? Їм там без мене просто робити нічого.
– От і нехай не пруться. Або пруться вдруге. Чому саме цими вихідними?
– Тому що у п'ятницю у нас дезінфікують офіс – ndash; тарганам бій! А понеділок я без проблем можу прихопити – по роботі виходить.
– І ти повідомляєш мені про це у середу?
– Та я сам щойно дізнався. Ми ж взагалі домовлялися, а не саме цього тижня. Вони всі замовили: і готель, і квитки, навіть трансфер. Ну так вийшло, що саме цими вихідними всі можуть вирватися.
– А те, що в понеділок – ndash; наша річниця, свято для двох, між іншим, це не вважається? І я зустрічатиму його одна. Одна &
– Ну, не треба так… Я лише на один день запізнюся – відзначимо у вівторок. До того ж не лише річниця – свято для двох. Є ще Новий рік, Різдво, День Святого Валентина… Ми всі відзначали удвох. Тобі, до речі, сподобалося. – Тобі також! До того ж ти нічого не готував. Це я виснажилася, як песик, щоб забезпечити романтичні зустрічі при свічках. А я, може, теж хотіла б поїхати кудись. У Карпати, наприклад.
– Навіщо, ось навіщо ти це кажеш зараз? Адже ти їздила зі мною ще до весілля і одразу заявила, що лижі – не твоє. Плакала навіть на горі скільки разів, коли падала. Забула, чи що?
– Це тому, що ти потяг мене відразу на складну гору! Тобі хотілося кататися не там, де я можу, а там, де тобі подобається. І ще позаду мене поставив на лижі. Це страшно!
– Це нормально! Єдиний був раз, коли не впала. До речі, повів я тебе не на супертрасу. Ти просто не хотіла вчитися.
– А може, ти не хотів учити? Якби ти не ставився до мене, як до перешкоди. Якби ти взагалі інакше до мене ставився? Також неможливо, просто неможливо жити.
– Неможливо жити? Через триденну поїздку до Карпат? Яка муха тебе вкусила?
– Муха, кажеш? Муха? Ах, та їдь куди хочеш. Може, й на краще, що відсвяткую без тебе. Принаймні ніхто мене не скривдить. І лаятися ні з ким не буду.
– Ти просто вигадуєш собі образи.
– Звичайно, плюнути на дружину в день третіх роковин сімейного життя – це зовсім не прикро! Особливо дружині. Усі. Говорити більше нема про що. Мені з тобою взагалі нема про що говорити!
– Куди ж ти? Ми якраз не домовили!.. Вважаєш, що грюкнути дверима у чоловіка перед носом. це не прикро?
Особливо чоловікові!

Вечір третій
– Що сталося? Я питаю, що трапилося?!
– А що тебе це цікавить? Ще тиждень тому не цікавило, як я проведу цей день.
– Я вже бозна-що передумав! Прилітаю, а вона сидить собі спокійненько, телевізор дивиться. Я дзвонив учора цілий вечір! Діти святкували від'їзд, а я сидів у кутку з телефоном. Ти не відповідала ні по домашньому, ні по мобільному. Що я, на твою думку, мав подумати? Посковзнулась і не прийшла до тями? Переходила дорогу та потрапила під машину? За твоєї короткозорості – саме воно. Ще й лінзи завжди забуваєш надягти… І подруги твої, всі, як одна, трубки не брали! Попередила всю жіночу рать? Змову організувала? Якби не це, я б твоїй мамі подзвонив, незважаючи на її тиск і серце. Ти спеціально змусила мене хвилюватися! – Хай не попереджала я нікого – зайняті вони були, мабуть. А я так гарно святкувала, що було не до телефону. І не до тебе.
– Ой, тільки не треба ще й цього! Я чудово знаю, що пишуть у жіночих журналах у даному конкретному випадку. Як і в будь-якому іншому, втім. «Збудьте в ньому ревнощі, і він усвідомлює свою провину...» Ах-ах-ах та інше в тому ж дусі. Я, може, й повірив би, якби не знав тебе так добре. Ти не станеш заводити інтрижку на стороні, впевнений.
– А ти що, читати жіночі журнали?
– Не читав, та знаю! У нас ця макулатура на всіх підвіконнях валяється.
– Чудово! Те, що я читаю – макулатура, а те, що відчуваю – фуфло.
– Але ж тобі начхати, що відчуваю я. Вчора мені трохи голову не знесло.
– Ти перший став так поводитися!
– Як? Ну як?
– Ти зі мною не рахуєшся зовсім! Не чуєш взагалі! Ніби тобі до мене немає справи. Раніше було інакше. Ти не розкидав брудні джинси де завгодно, не виїжджав на свята без мене.
– А ти не скандалила! Ми останній рік тільки й робимо, що лаємося. Правильно кажуть, що люди найбільше дивуються, коли починаєш поводитися з ними так само, як вони – з тобою. Між іншим, це я о-он у тому журналі вичитала, який на дивані лежить. Не хотіла я брати телефон, розумієш? Не хотіла! Ти ж не хотів провести свято зі мною. І допомагати мені в домі не хочеш.
– Ти все пересмикуєш. Це не все так! По-перше, я допомагаю. По-друге, з річницею  вийшло не навмисне. Я пообіцяв, а хлопці не врахували, що маємо свято. Та й не пам'ятають вони про нього.
– Ти, схоже, теж не пам'ятаєш. – Не міг я відмовитися, раз пообіцяв. Ну мусиш ти зрозуміти!
– Я винна? Знову я винна? А ти, як завжди, нікому нічого не винен. Пардон, хлопцям винен, а дружині – ні. Може, тобі краще взагалі обійтись без дружини? Принаймні без такої, як я? Заодно і мені стане краще.
– Ах краще? Тобі без мене краще? Ти що, розлучатися збираєшся?
– А ти, я дивлюся, не проти!

Вечірня четверта
– Де ти була? Я питаю, де ти була? Те, що ти зі мною вчора посварилася, не привід вештатися до ночі і не попереджати.
– Я не могла попередити – була у кіно. Ти ж відмовився!
– Ти закінчуєш о шостій. Зараз пів на дванадцяту. У кінотеатрах нині серіали показують? – Ревнуєш, чи що?
– Ти знаєш, що я не ревнивий! Я довіряю жінці, з якою живу! Але де ти вешталася?!
– Ніде! Пішки додому йшла, чудова погода. А мобільний на роботі забула.
– А крім мобільних у нашому місті немає телефонів? – Знаєш, якось на думку не спало.
– Це як «не прийшло»? Ти серйозно?
– Серйозно.
– Так… Чому вранці не попередила, що йдеш у кіно?
– Я тобі вчора весь вечір товкмачила, що хочу подивитися цей фільм на великому екрані. Але тобі було не до мене. Хтось когось дубасив на рингу в телевізорі, і ти мене не чув.
– Та чув я, чув! Але мене не цікавить таке кіно, я тобі казав.
– Ну ось я і пішла без тебе. У чому проблема?
– Проблема не у фільмі! Який, до чорта, фільм! Чому ти не попередила?
– Не попередила – і все. Я в душ, вибач. Ну ось, опя-я-ять!..
– Ну що там «опя-я-ять»?
– Прямо у ванні стоять твої брудні кросівки.
– Я збирався їх помити.
– Коли?
– Що «коли»?
– Коли помити?
– Ну сьогодні…
– Так що ж не помилив? І ванну заразом. Час до півночі, а твої черевики миються замість мене у ванні, і мені, перш ніж прийняти душ, треба її почистити.
– Я ж казав, що треба було душову кабіну поставити, а не заощаджувати на цьому.
– До чого тут економія? Була б душова кабіна – кросівки стояли б там! Адже в нас так прийнято. Брудні джинси та кросівки відпочивають у ванні, а чоловіки – ndash; у Карпатах, без дружини на річницю весілля.
– Боже, коли це було? Вже весна давно, а ти все зиму згадуєш. Скільки можна? Може, й мені почати пригадувати все поспіль? Ось сьогодні ти що витворила? Тобі на думку не спадає, що я хвилююся? Або приходить, але ти робиш це спеціально? – Ти хвилюєшся, тільки коли мене нема! Коли я поряд, ти мене впритул не бачиш. Мені! Усі! Набридло! Нам справді треба розлучатися. Ругаємося щодня, ти мене в гріш не ставиш. Ти навіть на ім'я мене не називаєш.
– А ти? Ти мене називаєш на ім'я? Я тільки й чую, що про брудні черевики та сміттєвий мішок. Щодня чекаю на розбір польотів!
– Я втомилася… Я так втомилася від тебе!
– Чудово! Чудово просто… Значить, утомилася? Ось тепер зрозуміло. Ну, розлучатись так розлучатися!

Вечір п'ятий
– Ось засідка! Забув хліба купити.
– Можеш узяти в мене. Правда, ти такий не любиш.
– Та гаразд, зійде, дякую. Так… Що ще тут у мене завалялося? О, яйця! Яєчня з  ковбасою – найкращий друг холостяка. Дивно, але ковбаси також немає. Хто з'їв мою ковбасу? Я з'їв! Більше нема кому – ти ковбасу не їси.
– Навіть якби їла, не взяла б без попиту. Адже ми тепер ведемо роздільне господарство. У нас завтра розлучення. Ти не забув?
– Я все пам'ятаю. Попереджаючи наступне питання, повідомляю: я дзвонив рієлтору, він прийде подивитися квартиру. Попередньо сказав, що за нашу цілком реально купити дві добрі однокімнатні. Не миттєво, звісно. Якщо хочеш, можу з'їхати, доки не вирішимо квартирне питання.
– У тебе вже є до кого поїхати?
– Не кажи нісенітниці. Я поки що в змозі зняти житло. Або можу пожити у батьків.
– Але це за містом, незручно їздитиме на роботу.
– Нічого, зазнаю. Стривай… Ти ревнуєш?
– Ні, звісно. Просто звідти справді далеко до твоєї роботи. А ти зараз ще й затримуєшся вечорами постійно. – Я затримуюсь з іншої причини.
– За якою?.. Втім, це не моя справа.
– Так ні… саме твоє. Я затримуюсь, тому що… бо мені не хочеться йти додому. Розумієш, уперше за три роки не хочеться. Скажи, чесно, тобі стало краще? Ти казала, що тобі без мене буде краще. Стало?
– Чесно? Я… не знаю. А тобі?
– Мені – ні. Начебто все нормально. Ми відколи подали заяву, не посварилися жодного разу. Ти ні на що не ображаєшся, у будинку – тиша та гладь, і навіть є в кого взяти хліба. Я можу робити те, що хочу. Але нічого не хочу! Скандалів мені чи не вистачає?
– Нема через що скандалити. Ти не розкидаєш краватки по всій квартирі і не забуваєш викрутки на кухонному столі. Загалом, поважаєш статут комунальної квартири.
– Вся справа у викрутках?
– Ні, не у викрутках. І не в краватках. Мені також не вистачає твого … інтересу до мене. Мені не вистачає тебе, Андрію!
– Олено, ми що, з глузду з'їхали? Що ми робимо? Ти пробач мені за ту поїздку на річницю. Я не міг уявити, що ти так образишся. А тепер … уявляю. Я вчинив по-хамськи.
– Я теж.
– Що?
– Мені соромно, що я так скандалила через черевики та штани. Зрештою це дрібниці, можна все і без крику вирішити. А коли ти поїхав до Карпат, я взагалі вирішила, що ти мене більше не любиш. Я, мабуть, неправильно думала, бо й не відповідала на твої дзвінки. І не попереджала, коли затримувалась. Мені тебе хотілося покарати, помститися. Це свинство, я розумію.
– Ленка, ти що, насправді так думала? Чому ти не сказала мені прямо? Чому?
– Я боялася почути, що це правда. Ховала, як страус, голову під крило. Чи куди там вони її ховають? – У пісок. А ти давай під крило, до того ж бажано під моє. Я тебе тепер взагалі залишатиму одну не буду. Наступної зими обов'язково на лижі поставлю – на найлегшій гірці. Клянусь! Олена… Ленка, не плач! Ти навіщо ревеш? Ну, не треба! Все погане вже скінчилося. – А як же розлучення, Андрійко?
– Скасується. Нехай нам буде гірше.

Марина Корольова

_{фото shutterstock}