Розповідь онлайн про службовий роман - "Час покаже": автор Нана Кіпріані

За вікном йшов сніг. Пухнасті сніжинки кружляли то в одному напрямку, то в іншому, наче хтось диригував погодою. Чотири години дня. Я щойно народилася… тридцять років тому. Якщо бути точним, то плюс ще один рік. Хоча до чого такі дрібниці, правда? Отже, у мене день народження. Я сиджу у кафе на Подолі. Слухаю музику та п'ю чорний чай. Піца осторонь. Замовила, але їсти не хотілося. Настрій був несвятковий. Звичайне.
Телефон, поставлений на віброрежим, раз у раз підстрибував від повідомлень і дзвінків, що надходять. Ось чого не люблю, то це читати і слухати горезвісні побажання щастя, любові, грошей, успіху. Хто знає, що мені треба саме зараз? Та ніхто. Принаймні ще ніхто зі знайомих не вгадав. Вдруге завібрував телефон. Я миттю глянула на дисплей і відчула, як миттєво запалали щоки.
З днем ​​народження! Написав перший рядок, а потім наче ступор. Чесно сказати, не вистачає тебе. Ось такої різної, смішної та зворушливої ​​я ще не зустрічав. Тому в мене єдине для тебе побажання – не змінюйся!»
Я прочитала повідомлення і поклала телефон назад на стіл. Схрестила руки на грудях і знову повернулася до вікна. Три роки ми йшли пліч-о-пліч. Спільні відрядження, поїздки, божевільні навантаження, з яких буквально виповзали вдвох або сиділи до ранку, схилившись над робочим столом, усіяним купою схем та таблиць. Микиті треба було зводити цифри, а мені – – перекладати на японську або англійську отримані звіти.
Перерва, по чашці кави і знову за справу.
Вранці роз'їжджалися по домівках, щоб освіжитися, привести себе в порядок і знову в офіс.
Потім все закружляло, закрутилося. Так, ми не бачилися цілої вічності, яка почалася з минулої весни. Але я часто згадувала про Ільницького. Записувала в щоденнику серед десятка термінових справ і дрібних справ, що треба обов'язково зателефонувати, а ще краще зустрітися. Посидіти, поговорити. Але знову відкладала, забувала, переносила. А одного разу пізно вночі в чужому місті мені раптом стало так сумно, що я взяла телефон і набрала номер Микити. Натиснула на останню цифру … скинула. Що б я йому сказала? Що весь цей час сумувала і чекала на дзвінок? Сподівалася, що не я, а він першим зателефонує і, як завжди, весело запитає: «Привіт, Маришо, як ти, мій хороший?»
А «мій хороший» весь цей час жив просто та нудно. Перельоти, зустрічі та поїздки до тмутаракань… А потім назад додому, де на мене ніхто не чекав. Виручав скайп та телевізор. Перший раз у раз пікал, коли надходило чергове повідомлення від друзів, другий, включений на музичному каналі, і зовсім не замовк. Обидва служили тлом: начебто не одна – вже добре.

Чому, коли ми були поруч, у нас нічого не вийшло? Глянула на телефонну трубку і зітхнула: та чого там крутитись і виправдовуватися? На першому місці в обох була робота. Ні Ільницький, ні я більше ні про що не думали. Тільки звіти, черговий тендер, майбутня виставка Ідіоти! Ну гаразд я жінка, а він-то куди дивився? Я взяла мобільний і написала коротко і сухо: «Спасибі за привітання». Відклала телефон і подивилася у вікно. Сніг уже перестав. Несподівано пролунав дзвінок. Я подивилася на екран. Трохи сповільнилася і натиснула кнопку.
– Привіт, Марішко! І як минає день народження? –  почула знайомий голос. Сказати правду чи збрехати? Зітхнула: краще не обманювати, він же не перший день мене знає.
– У гордій самоті, – відповіла я роблено
  байдуже.
– У сенсі? – не зрозумів Микита.
– У прямому.
– Зовсім одна?
– Ти уточнюєш чи робиш вигляд, що тобі справді цікаво, як я святкую день народження? Ільницький засміявся. – А ти не змінилася! Як би погано і самотньо мені не було в цей момент, але розповідати про свої почуття не варто. Тим більше Микиті.
«Зберись, – розлютилася я на себе. – Надивилася мелодрам. Начиталася жіночих романів. Ще розплачся і розкажи про те, що наболіло. Він тобі хтось? Психотерапевт чи колишній колега по роботі?»
– Алло, Маріш, ти куди пропала?
– Так тут я, тут – Слухай, а давай, якщо ти не проти, зустрінемося. сьогодні, – запропонував Микита, – зараз, почекай, годині о восьмій. Ти не проти?
Я навіть розгубилася: настільки несподіваною виявилася його пропозиція.
– Справа в тому, що я повертаюся з відрядження і буду в Києві лише ввечері. Як тобі такий варіант?
– Ну, не знаю...
– Добре, давай тоді завтра.
– Ні, – відразу відповіла я, – о восьмій мене цілком влаштовує.
– Домовились! О восьмій на Подолі в нашому кафе. Я зробила ковток чаю і подивилася на годинник. Так, так, так, до восьми залишилося трохи менше трьох годин. Отже, я встигну повернутися додому, переодягнутися і виглядати не так похмуро. Хоча на що я розраховую? І взагалі, чому Ільницький вирішив зустрітись зі мною? Скучив? Чи не впевнена. Це у мене вже котрий місяць будуються та розсипаються повітряні замки. Це я в кожному перехожому, який хоч трохи схожий на Микиту, бачу його. Це я виділяю із загального потоку машину сріблястого кольору, стоячи в пробці на Горького.
Якби Ільницький захотів мене побачити, взяв би телефон і зателефонував! Не захотів. Не подзвонив.
Гаразд, все в минулому. Образи, сварки, незручні виправдання, непотрібні фрази. Сьогодні моє свято! Я подумки представила нашу зустріч і вилетіла з кафе. Мені треба було встигнути стати гарною за три години, раз не здогадалася зробити цього у свій день народження. У мене з такої нагоди навіть було «невигуляне» сукня кольору морської хвилі.
Несподівано знову затремтів мобільний.
– Алло, Валя, швидко, у мене мало часу – протараторила я, намагаючись відчинити дверцята машини.
– Миронова, справа на миллион.
За голосом Валі я чомусь відразу здогадалася, що зараз, за ​​хвилину, все може зірватися.
– Миронова, тут така справа. Коротше, наш перекладач захворіла, а ти ж знаєш моїх нових партнерів, вони довго не чекатимуть, розгорнуться і підуть.
– Валю, ти у своєму розумі?! У мене день народження!
– Не в своєму, раз телефоную тобі сьогодні, – стомлено відповіла подруга. – До речі, зі святом.
– Валя?!
– Марино, ти ж знаєш, що для мене означає ця угода. Знаю. Подруга орала, як тато Карло, щоб виграти тендер. Перемогла, залишивши у хвості дуже солідних конкурентів, які навіть зараз були готові перехопити іноземного інвестора. Але Ільницький… Він буде у Києві за кілька годин. Напевно, вже встиг відкласти всі справи, щоб зустрітися зі мною. А я? Знову працюю?! Подруга на іншому кінці дроту мовчала. Спеціально! Щоб я пошкодувала її та погодилася.
– Гаразд, – ледве видавила я з себе. – Скільки часу займе ця зустріч?
– Година, не більше.
– Валя!
– Добре, дві. Сама знаєш, японці поспіху не терплять. – Попереджаю, я одягнена не по-діловому.
– Та їм начхати. Чим простіше, тим краще.
– Домовилися, куди їхати? – До мене до офісу. Я сіла в машину і, заводячи двигун, зітхнула: З днем ​​народження, люба! Охоронець привітався зі мною і привітно посміхнувся. А мені особисто було не до веселощів. Людина, забувши про втому, мчить назад до Києва, щоб зустрітися зі мною, а я працюю. У свій день народження! До речі, а чому? Бо попросила подруга. Я натиснула на кнопку ліфта і похитала головою: ні, це не причина.
Тоді гроші? Теж не те.
Звичка. Елементарна звичка працюватиме завжди, коли з'являється така можливість. Будь то вечір п'ятниці, заслужена субота чи взагалі подарована людству неділя. Я, на відміну від колег, завжди працювала! Зателефонують – і я біжу на зустріч, презентацію, вечірку. Тому замість того, щоб зараз приміряти красиву сукню, я прямувала на чергові переговори. Коли я увійшла в офіс, подруга прискіпливо подивилася на мене.
– Джинсики, пінжак, кофточка якась Ти замерзла? – приголомшила вона мене.
– Валентина, – дивлячись на подругу, зашипіла я, – у мене сьогодні свято! Як хочу, так і виглядаю! – Вітаю – кисло відповіла вона і зітхнула. – Гаразд, пішли. Вони щойно приїхали. Аліса розважає їх зеленим чаєм. Ми увійшли до конференц-зали. Привіталися. Я сіла навпроти японців.
Що ж, почали.
– Вони чекають на своїх представників з української сторони, – перевела я Валі. – І скільки накажеш тут сидіти? Валя знизала плечима. – Подруго, я повернуся і уб'ю тебе, якщо моє побачення зірветься.
– А вони не можуть почати без цих представників? – вкрадливо запитала Валя. Я переклала. Бізнесмени заперечили головами у відповідь. Що ж, так мені і треба! – Пиши, рідна, заповіт, ­– спокійно сказала я Валі і подивилася на стрілки годинника. Без двадцяти шість.
– Давай зробимо перерву, – запропонувала подруга, залишивши з японцями секретаря. Та, навіть не володіючи іноземними мовами, вміла привернути увагу будь-якого чоловіка. У її компанії, що японцю, що чеху завжди було добре. Подарунок від Бога, а не секретар. Ми вийшли. Я непомітно зникла в сусідньому кабінеті та набрала номер Микити.
– Алло, привіт, ти ще не в Києві?
– Ні, тільки-но проїхав Умань. Буду за кілька годин. Як домовлялися. А що трапилося? – Ні, нічого, все нормально, –  зітхнула і подивилася на своє відображення у вікні. – Просто я хотіла тобі сказати... якщо що, то можеш не поспішати. Все-таки дорога. Сніг. Будь уважніше.
– Дякую тобі, – відповів Микита. – Я їхатиму обережно. Нині, щоправда, звернув у придорожній ресторан перекусити. А ти де?
– Так, повернулася додому погодувати кота, - не моргнувши оком, збрехала я. – Та й чи вийде сьогодні зустрітися? Ти ж після дороги будеш стомлений. Мовчання в трубці. Я заплющила очі в очікуванні відповіді.
– Я давно не бачив тебе.
Усміхнулася і полегшено зітхнула. Не настільки важливими стали і переговори, і подруга з її постійним зневірою «підпишуть – не підпишуть, і мої минулі образи. Я чекала на цю фразу, ніби заздалегідь нашіптувала її Микиті. Через суцільну, нескінченну метушні цього ідіотського ділового світу не залишається часу на почуття. Але можна спробувати все спочатку?
«Стоп. Почекай, – майнула в голові здорова думка. – А хіба не можна було зателефонувати та запросити мене на побачення? Тиждень, місяць тому?»
– У тебе бажання бачити мене з'являється тільки у свята? – не втрималася і вїдила я.
– Ні, набагато частіше.
– Але зателефонував лише сьогодні.
– Я не знав, що ти одна.
А я не знала, що тепер відповісти.
– Ти вже у ресторані? – я швидко змінила тему.
– Так. Замовив каву.
– І біфштекс з кров'ю, – згадала я.
– Він самий.
Хто б сумнівався.

У дверях кабінету з'явилася секретар.
– Їхній представник буде з хвилини на хвилину.
– Добре, йду.
Я поставила телефон на виброрежим і пішла слідом за Алісою. Відчинивши двері, я побачила, що "в полку прибуло". Представник з українського боку, розклавши документи, мило спілкувався з японцями. Я сіла навпроти і, як тільки почалися переговори, почала синхронно перекладати. Дві години, поки тривала незапланована для мене зустріч, тривали настільки довго, що я відчувала, як лопається моє терпіння. Немов струни на забутій кимось гітарі. Дзинь… ще трохи і я була готова зірватися з місця та вилетіти із зали. Дзинь… і спокою як не бувало. Але я трималася і до останнього вдавала, що все чудово. Бізнес є бізнес, жодних емоцій. Так навчав мене Ільницький. Так проповідує японська культура.

Переговори пройшли успішно. Валя сяяла. Партнери, старанно виводячи каракулі підписів у договорі, теж. А я, скориставшись моментом, коли мої послуги як перекладача були вже не потрібні, вилетіла з конференц-залу. Ну, треба ж? Хто б міг подумати? Так підло обдурити! І наступної миті почула: «Марино, почекай!»
Я швидко увійшла в ліфт.
Микита – слідом за мною.
Я натиснула на перший поверх.
Микита – на дев'ятий.
– Це ти так повертався з відрядження і біля Умані заїхав до придорожнього кафе перекусити? – зло запитала я. – Біфштекс йому готують. З кров'ю!
– А ти – ndash; додому погодувати кота? – не залишився у боргу Микита.
– Адже я повірила тобі! Думала, що ти хочеш зустрітися зі мною, а виявляється ніякого відрядження і не було! Ти їхав на переговори.
– Ти теж даремно не втрачала часу.
– Мене подруга попросила! І перестань натискати на кнопки ліфта слідом за мною!
Як тільки відчинилися двері, я вилетіла з кабіни. Ось так день народження! – Марино, стривай! – Микита схопив мене за руку. – Почекай. Давай не будемо дітьми і чекатимемо наступного зручного випадку, щоб розібратися зі своїми минулими образами. Вирішили перехитрити одне одного? Чи самих себе? – він уважно дивився на мене, не відпускаючи мою руку. – Ти хоч розумієш, чому ми розлучилися? – Не знаю та знати не хочу! – пирхнула я.
– А до мене дійшло тільки сьогодні, коли я несподівано побачив тебе у конференц-залі.
– Знову брешеш. Так ти мене як жінку взагалі ніколи не сприймав. зло відповіла я, намагаючись вивільнити руку. – Завжди розраховував лише на мої мізки. Скажеш, ні?
– Марина.
– Ага, ще скажи, «мій хороший». Зауваж, у чоловічому роді! Перекладач – так, партнер по бізнесу – теж підходить. А розгледіти мене за цими регаліями ти не пробував? Пусти руку! – я різко обернулася і пішла до дверей. Потім повернулася та додала: – Ніколи, чуєш, ніколи не дзвони та не пиши мені. Бачити тебе не хочу! Я друга доба лежала на дивані, уткнувшись у стінку. Не піднімала слухавку мобільного, не відповідала на дзвінки домашнього телефону.
Не хотілося. Чи не могла. Знову кудись їхати, бігти. Сенс? Ще цей Ільницький! Після нього взагалі з'явилася огида до роботи! Увечері Валя сама приїхала до мене.
– Чому ти не береш телефону?
– Не хочу і не беру – буркнула я, помітивши при цьому, що подруга була в хорошому настрої.
Вона сяяла, як нова монета. Скільки людині треба на щастя? Лише підписати договір з японцями.
– Ти мене з приводу роботи нещодавно питала, так у мене до тебе цікава пропозиція.
– Ось тільки не треба лізти у моє життя зі своїми пропозиціями. Сити по горло!
– Та гаразд тобі. Солідна компанія. Туди ще спробуй потрап. А маю гарні зв'язки. Та й ти один із найкращих перекладачів з японської у нашій сфері. Такого з руками відірвуть.
– Добре, давай координати – знехотя погодилася я. Як би я не реагувала на слово «робота», вона потрібна була мені позаріз. А Валя така людина, що брехати не стане: якщо вакансія хороша, то треба пробувати.
Подруга зрозуміла, що я згодна, і тут же написала електронну адресу, куди треба було скинути резюме. Коли улюблена професія – твоє все, то пройти співбесіду вже не складає труднощів.
А в понеділок, під'їжджаючи до будівлі фірми, я мимоволі подумала: якщо не щастить у коханні, може, нарешті, пощастить у роботі? Коли я увійшла в ліфт, слідом за мною в кабіну зробив крок. Микита.
Від подиву я не могла вимовити і слова.
– Місце зустрічі змінити не можна. Ліфт тепер для нас знакове місце – посміхнувся він і натиснув на одинадцятий поверх.
Я приголомшено дивилася на Ільницького.
– Я ж сказала: бачити тебе не хочу. – А доведеться, – відповів він. – Ти з сьогоднішнього дня працюєш у моїй компанії.
У мене забрало мову: Валя пішла на поводу у Микити?! Змовилися за моєю спиною.
Микита спостерігав за тим, як по черзі загорялися кнопки ліфта.
– Ми розлучилися з тобою, тому що для нас робота завжди була на першому місці, – . сказав він.
– Я це давно зрозуміла. І що тепер?
– Якщо вона для нас настільки важлива, що ж, знову працюватимемо разом.
– Заради чого?
– Заради того, щоб спробувати вкотре. І головне – перестати вдавати, що ми одне одному байдужі.
Я подивилася на Микиту.
– Ти думаєш, чи вийде?
– Я думаю, треба спробувати.
Двері ліфта відчинилися.
– А як же твій принцип: бізнес є бізнес, ніяких емоцій? – Бізнес у мене з недавніх пір свій, а ось тебе я мало не втратив. Я нічого не відповіла, лише посміхнулася у відповідь і пішла у відділ кадрів, а Микита стояв у фойє і дивився мені вслід. Я це точно знала. Що ж, знову робота. Кохана, божевільна, але тим цікава. А ось що приготує вона для нас двох – час покаже.

Нана Кіпріані

_{фото: shutterstock}

_{Оповідання онлайн}