Як вийти заміж після розлучення?
П'ять років тому я розлучилася. Це був такий кошмар, що я навіть хотіла звести рахунки із життям. Зупинила лише думка, що Мішко, мій син, залишиться один і тоді старшій дочці, яка поїхала до Австрії, доведеться перервати навчання і повернутися через брата додому. Перші кілька років я жила на автоматі. Раніше наш будинок був повною чашею, з боку – щаслива сім'я, але якось вона тріснула, як чашка. Це зараз я розумію, що не можна забиратися у свій будинок, як у барліг, відгороджуватися від усього світу і жити лише інтересами сім'ї. Це зараз я ставлю себе на перше місце і не жертвую своїми інтересами, а тоді я постійно ревіла, не уявляла, як житиму без чоловіка, відчувала себе собачкою, яку по непотрібності викинули у величезний і чужий світ. Ще й подруги «постаралися»: пропонували терміново знайти заміну. «Ти вже не дівчинка, та ще двоє дітей на руках. Потрібно терміново будувати особисте життя. Ходи там, де є мужики, знайомся, спілкуйся. Інакше через років п'ять ти точно будеш нікому не потрібна. Перший час я сиділа на антидепресантах, не могла навіть ім'я чоловіка вимовити, і весь час шукала очима його машину. Аж раптом повернеться? Раптом схаменеться, і все буде, як раніше? Виповзти із цього кошмару допоміг грамотний психотерапевт. Мені порадила його колишня однокурсниця. Попередила, що лікування може затягтись на роки. Але мені вистачило двох місяців, щоб одного разу я вийшла з його кабінету, вдихнула на повні груди повітря і зрозуміла: життя тільки починається. Треба було зайняти себе. Тому спочатку я просто віддавала майже всю зарплату на курси, гуртки, заходи. Брала сина із собою на гончарну справу, ми разом з'їздили на фестиваль до Ужгорода, сходили у похід до Криму. І дитині розвага, і мені – нові враження. А потім я вирішила вступити на другу вищу, і весь час, який раніше проводила в сльозах і соплях, тепер йшов на навчання. Мені ніколи було навіть подумати про своє майбутнє. Я жила лише сьогоднішнім днем. У лютому мені виповнилося 43 роки. І я мимоволі згадую слова знайомої: «Через років п'ять ти точно будеш нікому не потрібна». Ось точно, послухай подругу і зроби навпаки. Останні три роки я не мала уваги.
Правду кажуть, коли перестаєш шукати чоловіка, він сам знаходить тебе. Нехай хтось нарікає на мій вік, а я собі подобаюся. І у свої 43, і, дай боже, далі. А виходити заміж не збираюся. «Набридло збирати шкарпетки та сорочки чоловіка по квартирі?» – якось вразила колега. Ну, це точно не причина. Хоча… якщо на чистоту, то сьогодні я ловлю себе на думці, що не довіряю чоловікам. Розумієте, ті, хто одружений, не лише фліртують зі мною, а й пропонують ближчі стосунки. А мені стає гидко, що він і з дружиною не розлучається, і тішить своє самолюбство наявністю коханки. Я таким одразу відмовляю.
А інші… Спостерігаю за ними і в кожному знаходжу якусь ваду. Все не те, не ті. Я не бігаю за ними, з думкою аби вийти заміж, не кручу безглузді віртуальні романи. А якщо з'явиться той єдиний, то навряд чи втечу до РАГСу. Вже точно не боятися втратити через це чоловіка, куди страшніше – втратити себе.
Коментар психолога Наталії Царенко
Я не назвала б вибір Марини вільним вибором – скоріше рішенням людини, якій довелося обпектися і тому довелося стати обережною. Безумовно, в тій ситуації, через яку їй довелося пройти, вона знайшла найдостойніший шлях, відродивши себе своїми руками, зробивши своє життя наповненим та цікавим (і заразом викладаючи синові урок виходи з кризи). Але ставлення до чоловіків після краху сім'ї в неї змінилося таким чином, що особистого щастя воно не передбачає зовсім. І справа не в тому, що вона готова або не готова оформляти відносини в РАГСі. це вже зовсім десяте.
Справа в тому, що чоловікам вона більше не вірить: одружених, які роблять їй сумнівні аванси, вона заздалегідь зневажає за потенційну зраду, а в неодружених бачить суцільні вади. Тут уже як в анекдоті: з таким настроєм ви коня не продасте. Їй важливо зрозуміти: минулий досвід – це той важливий багаж, який хоч і визначає майбутнє, але має залишатися саме в минулому, інакше сьогодення просто не відбудеться.
