Як виховати відповідальність у дитини: поради батькам від педагога з 28-річним досвідом
Для мене 28 років у педагогіці – це не про всі відповіді. Це радше про звичку питати себе: «А що за цим стоїть?», коли дитина не слухається або каже: «Не хочу». Досвід – не гарантія успіху, але він навчив мене головному: відповідальність дорослого – створити умови, в яких дитина зможе вирости у себе справжню. Це про довіру до процесу росту – дитини, дорослого і стосунків між ними.
Слово «відповідальність» звучить у батьківських розмовах майже як мантра:
– Чому ти не прибрав?
– Тобі що, байдуже?
– Будь відповідальним!
І справді – як же виховати відповідальність у дитини так, щоби вона не сприймала це як покарання? Як зробити її не зовнішнім тиском, а внутрішнім вибором?
Я – педагог і андрагог, тобто працюю і з дітьми, і з дорослими. А ще я мама. І хочу почати з простого (але часом болючого) питання: Чи так вже рідко вам траплялися безвідповідальні дорослі? Напевно, ні. Тож виховання відповідальності – це не просто про дитинство. Це – про дорослішання. Про той місточок між «хочу» і «можу», між «мрію» і «дію».
Теоретичні підвалини: що кажуть науковці
Щоб зрозуміти, звідки береться відповідальність і як вона формується, звернімося до ідей науковців, які досліджували розвиток особистості – від класиків психології до сучасних авторів.
Ерік Еріксон, німецько-американський психолог, у своїй теорії психосоціального розвитку людини вказував, що у віці від 6 до 12 років (стадія «працьовитість vs почуття неповноцінності») дитина вперше переживає досвід бути ефективною, здатною щось зробити добре. Саме в цей період формується відчуття відповідальності за власну справу, результат дій, виконання обов’язків. Якщо ж дитина не має позитивного досвіду самореалізації, може виникати тривале відчуття неуспішності та невпевненості у собі в дорослому житті.
Жан Піаже, швейцарський психолог, розглядав відповідальність крізь призму морального розвитку дитини. На його думку, перехід від гетерономної моралі (коли правила диктуються зовні) до автономної (коли дитина керується внутрішніми переконаннями) – є основою моральної відповідальності. Саме з розвитком моральної автономії пов'язується здатність самостійно приймати рішення й усвідомлювати їх наслідки.
Альберт Бандура, канадсько-американський психолог українського походження, запропонував концепцію морального відсторонення, яка пояснює, чому люди можуть діяти безвідповідально або навіть аморально – без почуття провини. Серед основних механізмів уникнення відповідальності він виокремлював:
- зміщення відповідальності: «Я просто виконував наказ»;
- дифузію відповідальності: «Ми всі це зробили – я не один»;
- моральне виправдання: «Це було заради вищої мети»;
- знецінення жертви: «Вони самі винні».
Бандура доводив, що здорова особистість здатна не застосовувати ці психологічні захисти, а визнавати власні дії і нести за них відповідальність. Це, на його думку, – ознака особистісної зрілості та психологічного благополуччя.
Брене Браун, сучасна американська дослідниця, професорка Університету Х’юстона, вивчає феномени довіри, вразливості та психологічної стійкості. У своїй моделі BRAVING, яку вона презентує у книзі «Dare to Lead», подає відповідальність як одну зі складових довіри. Компонент "R" у цій моделі розшифровується як Responsibility / Reliability – здатність бути послідовним, визнавати помилки і не уникати відповідальності за них. На думку Браун, відповідальність – це не досконалість, а чесність: «Бути відповідальним – означає визнавати власні помилки, вчитися на них і не перекладати провину на інших».
Світлана Баранова, українська науковиця, психотерапевт у своїй монографії «Особистісна зрілість та відповідальність: соціально-психологічний аспект» (https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/724946/ ) обґрунтовує відповідальність як ключовий критерій особистісної зрілості. За її словами, відповідальність – це не лише усвідомлення наслідків власних дій, а й внутрішня готовність діяти свідомо, приймати зобов’язання, впливати на хід подій у власному житті. Вчена наголошує, що ця якість розвивається в процесі соціалізації, формується через моральну рефлексію та свободу вибору. Саме ці риси відрізняють зрілу особистість від інфантильної.
З мого досвіду мами
Я ніколи не вчила доньку бути відповідальною. Просто була такою сама. Дотримувалася слова. Визнавала помилки. Чекала, просила, пояснювала. І бачила, як ця відповідальність – спершу несвідома – осідає в її поведінці, наче зерно в ґрунті. Не відразу сходить. Але проростає.
Бо відповідальність не прищеплюється під тиском – вона виростає з прикладу.
Особливо у ранньому дитинстві, коли «як роблять дорослі» важить більше, ніж «що вони говорять».
Кілька практичних порад батькам
- Починайте із себе. Ваші «вибач, я помилилася», «я не дотримала слова» або «я беру відповідальність» – це найпотужніші уроки.
- Давайте дитині обирати. Не змушуйте – пропонуйте варіанти. Там, де є вибір, є шанс навчитися відповідати за наслідки.
- Дозволяйте помилятися. Безпомилковість – не синонім відповідальності. Важливо – вміти виправляти помилки, а не уникати їх.
- Використовуйте мову відповідальності. Замість: «Ти мене розчарував», скажіть: «Що ти можеш зробити, щоб виправити ситуацію?»
- Давайте «роботи по силах». Маленькі щоденні обов’язки – це практикування відповідальності в безпечному середовищі.
На завершення
Відповідальність – це не про покору. І не про ідеальність. Це про готовність діяти усвідомлено, бути учасником свого життя, не передаючи кермо іншим.
І коли я чую, як дитина каже: «Я забула. Це моя помилка. Я виправлю», – я не думаю про «успішне виховання». Я думаю: вона стала ближчою до себе. До своєї дорослості.
Діти не так слухають дорослих, як уважно за ними спостерігають. І саме тому всі наші щирі монологи про обов’язки, відповідальність і прибране лего можуть розчинитися в повітрі, коли вони бачать, як ми самі відкладаємо важливе на «з понеділка», їмо вечерю за ноутбуком, ховаємо шоколад у верхню шухляду й тихенько бурмочемо: «Треба ж було заплатити за садочок… знову».
Саме в такі моменти – не тоді, коли повчаєш, а коли просто живеш – і починається справжнє виховання. Бо відповідальність – це не про бездоганність. Це про чесність. Навіть якщо вона починається з фрази: «Так, морозиво з’їла я. Одне. Велике. Вночі».
