Бесценный хлеб: предпринимательница из Мелитополя вместе с мужем восстановила утраченный бизнес

Вікторія разом з чоловіком та дітьми евакуювалися з окупованого росіянами Мелітополя. Там родина тримала мережу пекарень, яку було втрачено. Як і рідну домівку і все інше майно. Відновити бізнес в Запоріжжі подружжя вирішило рік тому.

Зараз на тендітних плечах Вікторії – керування трьома новими пекарнями в умовах ворожих обстрілів та проблем з електрикою. Жінка каже, що вести бізнес в таких нелегких умовах надихає родина – чоловік та діти.

– Вікторіє, розкажіть про ваш бізнес в Мелітополі. Це були тільки пекарні, як в Запоріжжі, чи щось ще?

Я родом з Дніпра. Переїхала в Мелітополь у 2015 році, коли познайомилась з чоловіком. У нього був бізнес – мережа пекарень. Ми почали працювати разом, бо я за професією маркетолог, багато працювала з відомими компаніями. Окрім пекарень, у нас були шкільні їдальні. Коли ми «заходили в школу», то робили ремонт, повністю виносили старе обладнання і завозили нове. Організовували все максимально якісно.

Також у нас була невелика база відпочинку, там ми зробили все з нуля. Її просуванням займалась я: організовувала повний цикл – від реклами до заселення гостей, харчування, забезпечення комфорту.

– Наскільки важко було все втрачати? Якщо говорити з позиції жінки з дітьми, що пережили окупацію?

Моїй молодшій дитині був тоді рік, а старшому – 9.

Знаєте, я розуміла, що буде щось страшне. Тому почала купувати щось, що, на мою думку, потрібне, аби пережити перші дні.

Згадувала, як бабуся в дитинстві казала, що потрібно мати підвал, якісь заготівлі, та як тоді запитувала: «Навіщо?». Настав час – зрозуміла.

А поруч – в селі Костянтинівка – жили наші куми. І коли росіяни зайшли, почалися вуличні бої й стало небезпечно залишатись в місті, ми з дітьми виїхали до них. Там просиділи буквально два дні, бо ворожі танки почали заходити й туди, і ми змушені були виїхали в Степанівку – на нашу базу відпочинку. Там не було ні світла, ні тепла – нічого. Готували їжу просто неба, на багатті. Але й там ми змогли протриматися лише два дні. Потім повернулися до Мелітополя.

Фото: сімейний архів Вікторії Долгої

– У вас вже був якийсь план евакуації на підконтрольну частину України?

Як такого плану ще не було. Ми повернулись за документами. Але потім чоловіка дуже жорстоко побили. Як його тоді не забрали «на підвал» – не знаю. Вони нам сказали, що ввечері у них має бути дуже велика сума грошей, тож ми заїхали додому, швидко зібрали речі й переїхали в інше місце, поки чоловік не видужав.

– Але врешті ви виїхали. Наскільки це було складно?

Спочатку до Запоріжжя поїхав чоловік, передягнувся якось, удав, ніби щось перевозив. А нас сховав на окупованій території. Лише за два місяці, коли він тут вже все підготував, ми з дітьми теж поїхали.

– Чому не до рідного Дніпра?

Я хотіла в Дніпро, але тут була вся мелітопольська громада. Ми організували благодійний фонд і надавали людям допомогу – речами, продуктами. Я постійно шукала донорів, які б могли допомогти переселенцям з Мелітополя.

– Як наважилися на відновлення бізнесу?

Та як наважилися? Власне, не було іншого виходу – закінчилась більша частина збережень. Вирішили використати залишок, а я стала вивчати питання, як подаватися на гранти. Писала десятки заявок, більша частина яких залишилася без відповіді. Але щось вдалося – декілька грантів ми отримали. Зокрема, й державний грант «Власна справа» та обласний. І от сьогодні вже відкрили третю пекарню.

Фото: Єва Миронова

– Ваші функції на підприємстві такі самі, як і в Мелітополі, чи щось змінилось?

Так, зараз моя функція збереглася, себто я займаюся просуванням і багатьма іншими речами. Тобто важко навіть сказати точно, скільки роботи в мене, а скільки у чоловіка. Він – фінансовий директор, відповідає за всі фінансові питання. А я займаюся організацією процесів, підбором персоналу та всім, що стосується щоденного управління.

– Наскільки складно знайти фахівців для роботи в пекарнях?

Складно, справді складно, тим більше, що ми намагаємось винаймати ВПО. Для нас це пріоритет, тому що ми самі з Мелітополя, розуміємо, як важко знайти роботу. Тому стараємося брати на роботу саме внутрішньопереміщених. І дійсно знаходимо хороших, старанних людей, які швидко набувають досвід.

Чоловік Вікторії – Євген – додає, що завдяки її знанням та досвіду, родина виграла вже понад тридцять грантів:

«У Віки вже великий досвід співпраці з міжнародними організаціями – донорами, бо вона все це робила в благодійній організації, де й напрацювала свій професіоналізм. Тому саме вона стала займатись тим, щоб знайти гроші на нашу власну справу».

Фото: сімейний архів Вікторії Долгої

Чоловік додає, що саме дружина надихає його діяти:

«Ми не думаємо про погане і не чекаємо гіршого, бо гірше вже було. Попри все – працюємо. Робимо все разом. Ще рік і два місяці тому я виходив о п`ятій ранку й сам місив хліб. Рік працював вантажником, тому що ми не могли дозволити собі ані вантажника, ані ще когось… Але поступово – хоча ні, навіть дуже швидко – розвинулись».

– Часті відключення електрики – це ще одна значна перешкода для бізнесу, тим паче для пекарні. Як справляєтеся з цим?

Так, це перешкода. Але ми живемо в Запоріжжі, тож були готові до цього виклику ще з минулого року. Довелось придбати зарядну станцію, щоб забезпечити приблизно 4-5 годин роботи під час блекауту. На третю пекарню нещодавно встановили автономне джерело живлення.

Фото: Єва Миронова

І ще нам пощастило з працівниками, які підлаштовуються під графіки відключень і готові вийти на роботу згідно з ним. Бо людям потрібен свіжий хліб і вся наша випічка. Наші дівчата – велика їм вдячність – приходять о 4 ранку, якщо ми знаємо, що о 10 будуть відключення. Тобто тоді працюємо до 10-ї, а потім уже на акумуляторах.

– Ви говорили, що збираєтесь розширювати бізнес попри все…

Так, збираємось робити заготівельний цех – це щось типу кулінарії. Для того придбали ще одне приміщення, де зараз ремонт. А завдяки німецькій міжнародній організації, яка надала нам грант, відкриваємо ще один цех.

Фото: Єва Миронова

– Якщо говорити не про роботу, а про особисте – що вас надихає, тримає в тонусі, мотивує? Адже для вирішення ваших задач потрібні неабиякі сили.

Надихає природа, прогулянки з родиною – будь-яке спільне дозвілля. А мотивують, безумовно, діти. Заради них ми маємо триматися. Я розумію, що повинна бути для них прикладом — не можу опускати руки. Діти будуть це бачити, і будуть повторювати. Старший син зараз навчається у школі частково дистанційно, і я своїм прикладом показую, що потрібно вчитися, прагнути чогось, попри обставини. Ми щоранку прокидаємося з думкою, що треба рухатися далі, бо поруч із нами — ті самі маленькі моторчики, наші діти.

– Про що ви мрієте?

Мені здається, зараз у всіх одна мрія – щоб закінчилась війна.

Автор тексту: Єва Миронова

Women Business Lab – комплекс банківських послуг від Sense Bank для жінок-підприємиць. Ініціатива об'єднує вигідні умови, зручні цифрові сервіси, доступ до знань, спільноти та партнерської підтримки. Її головна мета – створити умови для розвитку жіночого бізнесу в Україні.