Віра Василишин-Заріпова: «Я вдячна за все, що мені дало життя»
«Яке ж це тяжке слово «ніколи»... Як витримати цю невідворотність? Як втамувати тугу серця? Артурчику, ти був кращим із нас!»… Віра написала ці слова на своїй сторінці у Фейсбуці 8 грудня. За день до цього вона поховала свого дев’ятирічного сина. Хлопчик був одним із п’яти діток у родині Василишин-Заріпових. І він справді був особливим. Ця трагедія стала прірвою, чорною безоднею, під її ногами. Але вона встояла. Бо знає, що не може, не має права впасти. І за останні одинадцять років вона досконало засвоїла важливий урок: не здаватись — хоч би яким несправедливим і жорстоким було життя.
Віра
- Бути ангелом-охоронцем
Вона народилась у Одесі, де її батьки зустріли один одного ще студентами. Але родина невдовзі переїхала у Тернопіль. Тут дівчинка росла, вбираючи спокій і водночас жвавість цього колоритного західноукраїнського міста. Згодом вступила на факультет міжнародного бізнесу й менеджменту Тернопільського національного економічного університету, який закінчила з відзнакою. Зустріла своє кохання і майбутнього чоловіка — Іскандара, котрого усі називають Сашею, бо так простіше. Вона захоплено вивчала європейські іноземні мови та сподівалась — і могла б — працювати у міжнародному маркетингу й подорожувати світом. Але завагітніла. Дев’ять місяців при надії обернулись для Віри передчасними пологами ще на 32-му тижні.
«Відтоді почались мої митарства — і разом з тим мої подвиги. Аліція народилась маленькою і слабкою, хоч і одразу почала дихати сама. Пологи були дуже важкими, і коли вже все скінчилось, мені раптом стало зле. Якби не було поруч Саші, котрий одразу покликав на допомогу, цього б просто не помітили вчасно, і я, напевне, могла померти. Наступні два місяці я виходжувала донечку, бо їй, як і всім недоношеним малюкам, був необхідний особливий догляд. Потім на нас чекали плавання в озері, нескінченні сеанси масажу й голкотерапії — через гіпотонус нижніх кінцівок Аліція не ставала на ноги, і їй призначали інтенсивну фізіотерапію»
Віра й Іскандар намагались забезпечити дитині максимально здорове оточення. Саме це спонукало їх переїхати у Криве Озеро, село на Миколаївщині, з міської квартири — у бабусину хату.
«У мене рідня вся по маминій лінії звідси, тут я зустріла свою долю і сюди ми повернулись уже втрьох, навіть вчотирьох — бо я вже була вагітною другою дитиною».
Віра разом з чоловіком: «Саша - дуже глибока й мудра людина. Він мене завжди підтримує і дуже любить»
Знову передчасні пологи, знову недоношений малюк, знову тривога. Артурчик не дочекався шести тижнів до призначеної дати, важив усього два кілограми, переніс асфіксію. Щоб підтримати дихання, йому довелось вводити препарат для повноцінного розкриття легень. Малюка вночі перевезли з пологового будинку в Первомайську, де він народився, до реанімації в обласній дитячій лікарні в Миколаєві. Віра одразу ж поїхала слідом.
«Уже там я збагнула, що моя місія — бути ангелом для цих дітей. Те, що переживає мама, поки її немовля в реанімації, — неможливо описати. Недоспані ночі, постійні зціджування, втома і біль, яких не помічаєш, а просто робиш те, що маєш робити, щоб дитина вижила, щоб вона якнайшвидше повернулась до тебе».
Усі п’ятеро малюків Віри народились недоношеними. І щоразу вона мала проходити тими самими колами пекла у боротьбі за їх життя. Найскладніше було з хлопчиками. Внаслідок кисневого голодування в Артура змалечку спостерігались гіперактивність і ментальні порушення, подібні до розладів аутистичного спектру (хоч такого діагнозу лікарі не визнали). Але його стан суттєво погіршився у два роки, після серії щеплень: він став млявим, дуже швидко втомлювався, геть припинив хоч якось говорити. Інвалідність хлопчику призначили тільки у шість років — коли постала потреба пояснити причину, за якої він не може займатись у школі.
Сімейні канікули: дорогою на море
Саме тоді Віра народила Артема, наймолодшого. У нього діагностували дисгенезію мозолистого тіла — рідкісну вроджену патологію структури головного мозку, що з’єднує його півкулі й відповідає за координацію інформації та обмін сенсорними стимулами. Через критично низьку сатурацію хлопчику одразу потрібна була реанімація, але на реанімобіль довелось чекати дванадцять годин…
«Ті дванадцять годин моя дитина фактично помирала в мене на очах. Коли вже нарешті до Артема прибула бригада реаніматологів, мені сказали повернутись у палату. Тоді, притулившись до стіни в коридорі пологового, я буквально відчула, як смерть, його смерть, пройшла повз мене. Було таке враження, ніби її просто можна торкнутись рукою. Це моторошно».
Віра мусила стати ангелом-охоронцем для своїх малюків, аби захищати, оберігати і дати їм можливість на здорове і радісне життя.
Надія
- Дякувати, дозволяти, діяти, ділитись
Для Віри й Іскандара бути батьками — цілодобова робота без вихідних і перепочинку. У багатодітній родині дні й ночі зливаються у невпинний вир турбот і завдань. Але своїм головним пріоритетом у вихованні вони визначили здоров’я дітей. Придбали коня задля сімейної іпотерапії, відмовились від цукру й дріжджових продуктів, залучають дітей до спорту, загартовують.
«Я розуміла, що коли мої малюки пройшли через такі складні випробування вже при народженні, їм буде важко відновитись. Та кількість антибіотиків, яку приймало двокілограмове тіло немовляти, була абсолютно протиприродною. Чому я так ратую за здоровий спосіб життя, тілесний розвиток, правильне харчування? Тому що якби я не годувала своїх дітей грудьми, якби вони не жили ось так просто на землі, не мали можливості активно грати й рухатись, не дихали свіжим повітрям і не ходили влітку босоніж — вони не досягли б такого фізичного й інтелектуального розвитку. Я знаю, з чим порівнювати, бо колись мені довелось побувати у відділенні миколаївської обласної лікарні для дітей з інвалідністю, де Артурчик проходив обстеження: діти, вдвічі старші за нього, були менш соціалізовані й самостійні. Навіть йому там вдягнули памперс — шестирічній дитині, яка з шести місяців обходилась без нього! Щоразу, збираючи дівчат до школи, граючи з молодшими Даринкою і Артемом, я усвідомлюю, що ми зробили правильний вибір. Не хочу бути голослівною, але це дійсно диво, дар, який не впав з неба, а був створений нашими руками, нашими зусиллями, щоденним титанічним трудом. Одним словом, усе що маємо, — час, здоров’я сили, гроші, душу, усіх себе ми вкладаємо у наших дітей».
Результати були помітні ще з Аліцією. Лікарі прогнозували, що вона не говоритиме, не зможе ходити. Сьогодні дівчинка навчається вже у шостому класі й нічим не відрізняється від своїх одноліток: займається спортом, дуже любить тварин, обожнює малювати і красуватись на світлинах разом із своєю сестричкою. Середня, Марія-Амалія, цього року тільки пішла до школи, вона — найкраща учениця у класі, дружить з математикою і вже цікавиться шахами. Молодша, Даринка, народилася найменшою, усього 1800 грамів вагою, і від народження мала серйозні проблеми з травленням. Але все минулося. Дівчинка ходила в садочок разом із сестричкою Амалією. А зараз поки виховується вдома: Віра каже, вона хитренька, бо хоче бути поруч з мамою і таки примудрилася її на це вмовити. Усі трійко дівчат ростуть самодостатніми, розумними й жвавими. Артем ні хвилини не обходиться без Віри: не може сам ходити, їсти, грати. Через часткову атрофію зорових нервів хлопчик погано бачить, але чудово чує і завжди відповідає на голос сестричок чи мами найчарівнішою усмішкою. Артур був особливо прив’язаним до тата, не хотів ні на крок його відпускати від себе, навіть спав, тримаючи його за руку.
Щасливі мама й доні
Усе решта, як і в інших родинах: діти обожнюють, коли тато читає їм вголос перед сном казкові історії про мумі-тролів, люблять разом готувати лаваш із сиром та помідорами і в процесі обов’язково сперечатись, хто що робитиме, змагаються за мамину увагу, часом не слухаються батьків, а коли комусь стає сумно — рятуються «обнімашками-цілувашками». У Василишин-Заріпових усе дуже просто — тому й навчились радіти простим речам.
«У нашій сім’ї є правило Чотирьох «Д». Дякувати — це найперше. Це рушійна сила всього. Дозволяти собі — жити, бути собою, йти своїм шляхом. Діяти — «бо без діл віра мертва є». Ділитися з іншими тим, чим маєш — своїм досвідом, досягненнями, тим, як долаєш труднощі тощо».
Віра, каже, що для них з чоловіком важливо прищепити дітям здоровий спосіб життя, навчити бути самостійними, людяними і мати надію — у себе та свої сили.
«Я вірю, що мої діти стануть просто великими людьми, бо вони всі уже здолали стільки перепон на своєму шляху... Це не тільки моя історія — це історія моєї родини. Мої діти вже бачать, що ми зробили неможливе, я їх уже навчила тому, що неможливе можливе! Я їм постійно повторюю: дива стаються, ви це бачите. Але до них потрібно докласти зусиль. І я вірю: мій Артем буде ходити, я йому зможу допомогти».
Любов
- Мати більше, маючи менше
Віра зізнається, що материнство для неї — унікальний і безмежний внутрішній ресурс. Діти навчили її дисципліни, передусім — самодисципліни.
«Я переконана, що ми можемо ділитись зі своїми дітьми та іншими людьми тільки тим, що маємо самі. Я не можу закликати до здорового способу життя, а сама — пити й курити. Це нонсенс. Я почала займатись бігом, моржувати, щоранку роблю зарядку, стала більш витривала, зібрана, сконцентрована. Це мені допомагає згрупуватись, бо дітей багато, і навантаження та відповідальність просто колосальні. Знаєте, я ніби та восьмирука богиня Дурга, що покликана створювати гармонію і захищати від усього злого, звикла робити все одночасно, усе встигати і про всіх дбати. Багатьом людям і не снилась така кількість роботи, яку я роблю щодня. Я навчилась бути біороботом — коли ти знаєш, що потрібно робити, і просто виконуєш це без емоцій, без вагань і жалості до себе. У такому стані максимальної мобілізації усіх сил задля результату я перебуваю останні одинадцять років — не зважаючи на свою втому, біль, страхи чи бажання. Я — переможець з неволі».
За такого шаленого авралу обов’язків Віра мусила добре засвоїти тайм-менеджмент. Це одна з навичок, що дозволяє їй давати раду купі справ щодня і контролювати стрес. Дотримання чіткого графіку обов’язкове: підйом не пізніше сьомої ранку, до ліжка всі йдуть не пізніше дев’ятої вечора. Спати всю ніч поспіль — для Віри виняткове щастя, яке випадає двічі-тричі на місяць. Переважно в Артема сон триває всього кілька годин, а відтак він будить маму ще глухої ночі.
Інша дієва навичка, що допомагає досягати поставленої мети, — правило маленьких кроків.
«Коли тобі дуже погано (а я знаю, як буває дуже погано — і фізично, і морально), потрібно робити малесенькі кроки, мікроскопічні, мурашині, але продовжувати йти в потрібному напрямку. Знаєте, як кажуть японці, швидко — це помалу, але щодня. Правила маленьких кроків я неухильно дотримуюсь щодня: не можеш бігти — іди, не можеш іти — повзи, не можеш повзти — лежи у напрямку мрії, думай і візуалізуй. Ось так роблю і я».
Наш внутрішній ресурс небезмежний, але, на щастя відновлювальний. І виснажена Віра знайшла доступні й ефективні для себе джерела енергії та емоційного наповнення. Вона зустрічає світанок: «Я рано встаю, виходжу вклонитися сонцю. Сонце вийшло — слава Богу, значить уже добрий день». Ще танцює під улюблені французькі, італійські, іспанські пісні: «Я просто танцюю собі в радість. І насолоджуюсь мелодикою європейських мов, бо мови — це моя пристрасть». Вона практикує медитацію, якої навчилась від знаної у світі лекторки-мотиватора і фахівчині з позитивної психології Мел Роббінс: «Стаю прямо перед дзеркалом і просто даю собі «п’ять». Коли ми даємо «п’ять» іншим людям, ми їх вітаємо. А коли ти даєш «п’ять» собі — ти вітаєш себе. Значить, ти достойний, унікальний, великий, значущий, ти — особистість, Боже творіння». Вона часто молиться, звертаючись по заступництво до Пресвятої Богородиці, особливо після двох місяців волонтерської роботи у відомому світовому паломницькому центрі й одному з наймальовничіших куточків світу на вершині французьких Альп — святилищі Ля Салет, де кілька століть тому двом дітка-пастушкам об’явилась Діва Марія.
Чи не найбільше Віра відновлюється під час пробіжок. Починала з двох кілометрів, тепер долає марафони по чотирнадцять. Для неї це свого роду динамічна медитація і водночас підзарядка внутрішніх батарейок, тренування сили волі й фізичної сили.
«Десь на третьому кілометрі у мене відкривається друге дихання. Я ще нікому про це не говорила, але, коли я біжу, то дуже плачу. Просто ридаю. Я дивлюсь у небо і прошу: «Господи, забери мою біль, просто забери мою біль. І поверни мені радість». І за якийсь час мені справді легшає. Це повне перезавантаження. Так, мої проблеми не зникають. Але я інша. А ще під час бігу в мене від усього очищається голова, і приходять просто геніальні думки — глибокі, мудрі. Не знаю, як так. Ніби зі мною говорить Бог»…
Розминка перед онлайн-забігом
Саме цими думками Віра часто ділиться на своїх сторінках у Фейсбуці та Інстаграмі. А ще розповідає про свою родину і як їй живеться. Певне, у столиці вона вже могла б стати відомим блогером чи інфлюєнсером, мати чимало прихильників і послідовувачів. Для її односельців же — це переважно незрозуміле, неприйнятне, чуже. Її тут вважають «странною» за те, що для сучасного покоління є не дивацтвами, а модним трендом, а для розвиненого суспільства — активною соціальної позицією самодостатньої особистості.
«Чому я записую сторіз? Мені просто потрібне спілкування як повітря. Коли весь твій час розписаний і підпорядкований тільки дітям, а вся робота зведена до автоматизму, твій інтелект починає «задихатись». До того ж, я мусила показати, яких результатів досягла наша сім’я, бо інакше мені б не вірили. Мене вражає, що деякі люди мене хейтять виключно тільки за те, за що інше хвалять, — марафонський біг і дописи у фейсбуці. В одних вони викликають повагу і захоплення, в інших — неприйняття і злобу. Але я маю потребу і право висловитись. І після трагедії з Артурчиком тим більше усвідомлюю, що робила це не марно. Гласність і публічність через соцмережі є моїм захистом. Я — просто порошинка, пилинка, мене втоптали у бруд так, що звідти не вертаються…»
Віра не прагне популярності у соцмережах. Її життєві цінності й цілі зосереджені в іншому. Вона багато читає, цікавиться психологією, слухає мотиваційних менторів. І знаходить відповіді на питання, які не йдуть з голови.
«Відомий американський психотерапевт Джон Грей якось сказав, що люди, які мають менше, можуть мати більше. Так і в мене сталось. Дехто має багато всього, а толку? Я маю дуже мало, але разом із цим — неймовірно багато. Просто моє багато — в іншій площині. Але я вибрала це більше. Я вибрала щастя, любов, здоров’я, успіх, я вибрала себе зрештою. Я вибрала себе».
Багатство Віри — це вміння жити в моменті і радіти простим життєвим речам. Цього її також навчили діти. І хоч їй буває нелегко, саме вони є її світлом.
«Діти навчили мене, що можна любити просто так. Не зважаючи ні на діагнози, ні на соціальні проблеми, ні на те, що тяжко чи не спиш ночами. А просто любити. Любити, тому що любиться, тому що іде від серця, тому що як інакше…»
Сила
- Боротись не можна здаватись
Смерть Артура найгірше переживає тато, Іскандар. Старші дівчата сприйняли печальну звістку дуже зважено.
«Знаєте, діти набагато мудріші, ніж нам здається, — розповідає Віра. — Помер — усе. Можливо, ще через вік вони не пропускають це так глибоко. Але, я думаю, діти вміють приймати життя як факт, без оцінювання. Просто так сталося».
Вірі допомагає триматись той самий материнський ресурс і інстинкт — її руки й думки завжди зайняті.
«Найгірше мені ввечері. Артемчик ще не спить, і на мене все навалюється. Це такий невимовний біль, від якого можна збожеволіти. Я чекала, що Артур зараз зайде. Я думала, що ось він має проснутись. Мені здавалось, що він тут. Але я прийняла, що його вже немає з нами. Я переживала дуже глибоко, гостро, страшно, але швидко. Я не маю часу на страждання, тому що в мене наступні завдання. Мені кажуть: ти мала б зараз на собі волосся рвати, не знаходити собі місця. А на мені ще четверо дітей і чоловік. І я шоста. Нас шестеро на мені. Я опора. Я локомотив, який тягне усі ті вагончики».
Віра й Іскандар
Вірі зараз найбільше потрібна підтримка. І вона її отримує не тільки від найближчих — чоловіка, мами, діток — але й багатьох інших людей, знайомих з нею особисто чи друзів за Фейсбуком та Інстаграмом. У її стрічці — багато слів розуміння, співчуття й співучасті. Але є й інші реакції.
«Я настільки втомилась відбиватись і труситись від того, що буде далі. Коли твої елементарні потреби незадоволені, на тобі колосальна відповідальність, плюс ти постійно боїшся, та ще й тебе осуджують і тобі докоряють, почуваєшся загнаним звіром. Тож підтримка у моїй ситуації просто безцінна. І я хочу подякувати всім, хто розділяє з нами печаль втрати. Хай Бог вертає сторицею цим людям за їхню людяність, віру, молитви».
Віра усвідомлює, що подальша доля її сім’ї залежить від висновків соціальних служб. Але зізнається, що після всіх випробувань і викликів, що випали на її долю, вона готова захищати свою родину. З власного досвіду знає, що система радше карає, ніж допомагає вчасно. Оскільки ні Віра, ні Іскандар не мали можливості працювати, їх родина жила за рахунок соціальних виплат — майже завжди за межею бідності, тому що грошей вистачало тільки на їжу та оплату комунальних послуг. Родині допомагали рідні, волонтери і добрі люди. З мінімальним ресурсом вони примудрялися досягти максимально високого можливого результату. Можливо, аби Віра жила в іншій країні, життя її родини і її дітей склалося інакше. Якість медицини, реабілітація інвалідів, інклюзивність оточення, підтримка малозабезпечених, допомога багатодітним сім’ям — соціальне забезпечення загалом є лакмусовим папірцем зрілості суспільства. І людяності.
«Я теж колись була байдужа до цих питань. Думала, інваліди — це не про мене. Те, що зі мною сталося, зробило мене людяною, це лакмусовий папірець і для мене зокрема. Я пройшла через стільки болі й непорозуміння, що навчилась бачити добро».
Віра зізнається, що Артур навчив її одного важливого життєвого правила — ніколи не здаватись. Останній марафон у Києві вона бігла за Артура, хоча могла бігти за молодшого Артема. Певне, материнське серце щось відчувало. Перед забігом вона пообіцяла синові, що ніколи не стане здаватись.
«Обертаючись на пройдений шлях, розумію, що готова пройти все знову. Звичайно, я у чомусь помилялась. Але завжди намагалась робити максимально все, що від мене залежить. Думаю, мені потрібно через це пройти для якоїсь вищої мети. Можливо, десь у іншому місці на мене чекають, як на той п’ятий елемент. Я пережила дуже різні життєві ситуації, завдяки яким стала собою. Я вдячна за все, що мені дало життя. Я вірю у вищий закон. Може для когось це незрозуміло чи дивно, але я точно знаю, що він існує — я переконувалась у цьому не раз і не два. Це не теорема, що потребує доведення. Це аксіома. Вона працює для всіх людей, це закон буття — бути людиною!»
Ми щиро співчуваємо Вірі та її рідним. І маємо надію, що людяність переможе. А трагедія одного втраченого життя не призведе до трагедії понівеченого життя всієї родини.
