«Давайте після перемоги»: чому не треба відкладати життя на потім?
У багатьох українців зараз спостерігається так званий синдром відкладеного життя. Це коли людина чекає слушного моменту, аби дозволити собі жити. В цьому контексті можна часто почути фрази «не на часі» та «давай після перемоги». Ми всі застрягли в 24 лютого, коли у нас цинічно відібрали звичне життя. І вже більше трьох місяців відкладаємо його ще на тиждень, два, місяць… Проте життя не стало на паузу, хоч і здається, що це так.
Як дозволити собі жити без докорів сумління, і чому це варто робити – розповіла практикуюча психологиня, ведуча «Ранку у Великому Місті» на ICTV Юлія Зорій.
Застрягли в 24 лютого
– Як ти?
– Та нормально. Вчуся якось жити, але точно без планів на майбутнє. А ви?
– А ми плануємо. Без планів важко. Вони додають впевненості та оптимізму, але й не заважають жити «тут і зараз». Так і рятуємося.
Так виглядав уривок переписки з подругою. І я подумала, наскільки важливо й водночас важко «почати» жити під час війни. Хтось знаходиться за кордоном і не дозволяє собі жити без докорів сумління, ба більше, засуджує тих, хто собі це дозволив. Хтось залишається в Україні і теж відкладає життя на завтра через почуття провини, мовляв, «у країні люди гинуть, а мені захотілося випити кави в кав’ярні чи сходити на манікюр». Зрозуміти можна у цій ситуації всіх, але давайте розберемося, чому важливо все ж повертатися до звичного життя, наскільки це можливо, і як це зробити.
Справді, думки про майбутнє зараз викликають тривогу і невизначеність, бо тривалий час ми існували лише з думкою про те, як вижити. Не будували планів більше ніж на кілька годин. І такий режим для людської психіки надто виснажливий. Тому вона починає шукати варіанти, як допомогти своєму господарю, і посилає сигнали про допомогу. А щоб уберегти її, треба починати жити.
Звісно, це стосується людей, які зараз перебувають у відносній безпеці в Україні, чи виїхали за кордон і можуть поступово налагоджувати свій звичний побут і режим дня. Бо для тих, хто зараз у зоні активних бойових дій чи в окупації, головна ціль, на якій варто сконцентруватися, – це зберегти себе й допомогти вижити тим, хто поруч.
Як почати жити?
Насамперед спробуйте прийняти ситуацію, що склалася. Бо саме «прийняття» закономірно йде в ланцюжку переживання горя після шоку, заперечення, агресії, суму. Це складно, але боротися з тим, на що ми не можемо вплинути, – безрезультатно. Дайте собі час на усвідомлення, що попереднє життя повною мірою не повернеться після закінчення війни. Треба налаштовувати себе на прийняття нової реальності й адаптацію до неї.
Далі – будьте чесними з собою. Запитайте в себе: «Чому мені чи моїй сім’ї зараз це необхідно? Що буде зі мною/нами, якщо ми продовжимо собі забороняти жити тут і зараз?» Бо життя вже йде. І навряд чи хтось може гарантувати нам те безпечне «завтра». Від нас не дуже залежить «завтра», але точно до снаги зробити кращим наше «сьогодні», враховуючи умови, в яких ми знаходимося. Можливо, зараз і є той кращий момент?
Маленькими кроками
Поступово почніть планувати свій день, потім наступний, далі вихідні. Спробуйте щодня розписувати прості побутові справи – прибирання, ревізія поличок чи шаф тощо. Складіть список покупок та приблизне меню. Сам процес планування допоможе відволіктися, а виконання цих завдань поступово повертатиме у звичний ритм життя. Обов’язково ввечері перевірте, скільки змогли виконати із запланованого, похваліть себе за ці хоч і маленькі, але такі важливі кроки. Контроль навіть над дрібницями відволікає і перемикає в режим «тут і зараз».
Коли ви більш-менш звикнете й дисциплінуєте себе, переходьте до планування та виконання чогось більшого, того, чого хотіли до війни. Можливо, це онлайн-навчання, курси, робочі справи тощо.
Дозуйте час, який проводите за переглядом новин. Залиште собі кілька телеграм-каналів чи ЗМІ, яким довіряєте, і слідкуйте за ними у визначений час. Таким чином ви обмежите безперервний потік негативної інформації, після якої відчуваєте роздратованість, тривогу, страх.
Поступово повертайте у ваше життя фізичну активність: прогулянки, біг, ігри з дітьми, руханку тощо. Бо будь-яка фізична дія допоможе зменшити емоційне навантаження. А особливо, коли емоції негативні.
Дозволяйте собі емоції, діліться переживаннями з близькими, говоріть про свої почуття. Разом легше пережити критичний момент.
І не бійтеся радіти та мріяти. Ставити нові цілі. Досягати їх. Україна обов’язково переможе, війна закінчиться, і ми продовжимо жити далі. А як саме житимемо, залежить лише від нас і наших зусиль. Не пришвидшуйте процес адаптації, не вимагайте від себе більше, ніж можете зараз, не примушуйте себе. Це складний процес, який потребує дбайливості, терпіння й усвідомленого бажання допомогти собі.
Не на часі
Будьте готові, що вас можуть засуджувати, звинувачувати. На жаль, це найпростіший спосіб дати волю своїй агресії. За можливості мінімізуйте спілкування з такими людьми й пам’ятайте, що це лише ваше життя, і ви несете відповідальність за нього. Ваша мета – зберегти себе, заново навчитися жити максимально комфортно та щасливо, наскільки це можливо, і наскільки це дозволяють умови, в яких ви перебуваєте. Не дайте збити себе з цього шляху.
