Все віддавала армії, а нині підіймає з руїн свій бізнес – історія Катерини з Миколаєва
В приміщенні кафе було надійне укриття, де Катерина разом із колективом не просто рятувались від обстрілів, а цілодобово готували сотні порцій їжі для українських оборонців. Найбільше військовим подобались фірмові пиріжки – їх ліпили тисячами й відвозили бійцям на лінію розмежування. А тоді такою лінією були усі громади Миколаївщини, що межують з Херсонською областю. Як впоралась з викликами воєнного часу підприємиця, що раніше переважно дбала, аби сімейні свята були теплими і радісними, а діти – раділи та насолоджувались, та на чому зосереджується зараз?
– Катерино, ви побудували успішний бізнес в Миколаєві – мережу сімейних кафе Family Palace. Чи могли уявити собі життя в умовах війни?
Весь лютий і навіть березень 22 року у нас були розписані – заброньована величезна кількість дитячих днів народжень, бо це наш профіль. І тут 24 лютого, ранок, війна. Я одразу збираю команду, і ми разом вирішуємо, хто їде з міста, а хто переїжджає до нашого кафе на Маріупольській, який одразу став своєрідним штабом.
Туди з першого дня почали приїжджати колеги з родичами та домашніми улюбленцями. Ми всіх розміщати в укритті й планували, як все облаштувати, щоби певний час усі могли там жити. У нас було повноцінне укриття та резерв харчових продуктів, на який ми розраховували.
Фото: Євген Сержук
– Коли ви вирішили допомагати оборонцям?
Вже із 25 лютого я почала отримувати дзвінки: «Катерино, нам необхідно нагодувати військовослужбовців, чи зможете ви це зробити?». Я усім одразу казала «так», ще не усвідомлюючи, що саме потрібно готувати, на яку кількість. Але жодного разу нікому, не відмовила. Я запитала у того колективу, який жив безпосередньо зі мною в кафе, чи будемо годувати? Співробітникам, які працювали у нас раніше, ми також зателефонували і запропонували приєднатися, нагадали, що у нас більш-менш безпечно, запропонували готувати для військових. І з кожним днем кількість порцій, на які ми отримували запити від волонтерів, громадських організацій, ОВА, ставала все більше. Починали з 20-30 порцій, а згодом ця цифра доходила до шестисот сніданків, обідів та вечерь.
– Скільки часу ви тут провели разом із колективом, готуючи їжу для наших оборонців?
Десь пів року. Навіть коли у місті почались проблеми з водою, ми продовжили працювати. Нам завезли величезні баки, ми закачували в них воду зі свердловин і продовжували тут жити, готувати й годувати для наших військовослужбовців.
– Ви – тендітна жінка – керували тут усім процесом, були відповідальні за все, що ви тоді відчували?
Відчувала якусь над потужну силу в собі. Знала, що відповідаю не лише за себе, а й за команду та родину. Наше кафе знаходиться за метрів 300 від будівлі ОВА. І коли стався обстріл, де загинули десятки людей, я відвезла своїх двох дітей до Вінниці. Сама повернулася, аби бути з командою.
Ми були сила, я відчувала неймовірну гордість за те, що всі ці люди зі мною. Тоді ми стали дуже близькими, зрозуміли, що можемо покластися одне на одного. Ми справді були надпотужні.
Головний осередок – це десятеро людей, які займались тут тим, що ніколи раніше не робили. Наш бенкетний менеджер, всі офіціантки перейшли на посади помічників на кухню. І навіть мої подружки-підприємиці. Одна з них – Ірина, до повномасштабки займалась прокатом карнавальних костюмів. Вона подзвонила і запитала, що може робити. Я відповіла: «Приїжджай, будеш чистити картоплю, моркву, цибулю». Всі ми тут займались такою справою.
Фото: Євген Сержук
– Ви казали, що у вас був певний запас продуктів, але ж не нескінченний. Де брали найнеобхідніше, щоб і надалі годувати українських воїнів?
Так, справді, на початку у нас було близько ста тисяч одиниць запасів. Але цього вистачило лише на місяць. Далі я почала активно розповідати в соцмережах про те, скільки всього ми робимо для наших хлопців і зверталась до підписників та друзів із проханням допомогти. Просила, якщо хтось зачинив свої заклади харчування, але має залишки напівфабрикатів, сировини – привозити до нас. І величезна купа рестораторів почали телефонувати, звозити залишки запасів. Бувало, ми виходили з кафе, повертались, а перед дверима вже стояла консервація чи пакети із їжею. І я розуміла, що це звичайні миколаївці, які дивились мої трансляції, приносили продукти з дому. А одного дня одна з колег зателефонувала і каже: «Відчиняйте, ми привезли вам тушу свині».
– Катерина, знаю, що пиріжки, які ви з дівчатами готували для військових, стали фірмовою стравою.
Ми їх назвали «фронтові пиріжки». Починали скромно, десь зі ста штук на день, а потім, бувало, й більше тисячі готували. Робили їх з різними начинками: горохом, вишнею, картоплею, яйцем та рисом – використовували всі інгредієнти, що мали.
Хлопці приїжджали з великими ящиками та забирали їх. А ще пончики – їх ми теж смажили величезними кількостями. Потім складали порційно – по 2-3 пиріжки на одну людину. Нерідко самостійно відвозили на першу лінію оборони, зокрема, в Шевченківську громаду, де велись бойові дії. Якось смакував цими пиріжками в нашому закладі й легендарний оборонець Миколаєва – генерал Дмитро Марченко. Це саме він їх назвав «топовими фронтовими пиріжками».
– У вас і досі вікна забарикадовані мішками з піском. Це тому, що поряд був не один приліт, вірно?
Так, окрім обстрілу ОВА, неподалік падали касетні боєприпаси, були й інші влучання. Після чергового потужного удару мій друг Андрій, який має будівельну компанію, прислав сюди хлопців, які закупили мішки, пісок і закрили нам таким чином вікна, трохи убезпечивши. Бо люди в нас жили не лише у підвалі – навіть на ігровому майданчику ліжка стояли.
– Як зважились відновлювати роботу кафе? У Миколаєві у 22-му році дітей було не так вже й багато.
Так, це правда, наша цільова аудиторія – батьки з дітками до семи років – фактично всі виїхали з міста. Але в Миколаєві залишалось багато чоловіків, військових, і ми перепрофілювали наше кафе.
31 березня 22 року ми відкрили свої двері як бізнес. Але повністю змінили дитяче меню на доросле: стейки зі свинини, котлети по-київськи з картопляним меню. Це саме те, чого потребували на той момент чоловіки, які залишались у місті. Ті військові, які приїжджали до Миколаєва у вихідні хотіли відчути домашній затишок, посмакувати домашньою їжею. Закладів харчування практично не було. Ми були одними з перших, хто відкрився.
Вони сідали прямо в дитячому залі, залишали свою зброю на диванах або на підлозі і смакували нашими стравами.
Наприкінці 22-го на початку 23 року почали повертатись до міста родини з дітками, до нас приїхали багато ВПО з Херсонської, Запорізької областей, з Донбасу. І от ми знову проводимо свята, організовуємо майстер-класи, тематичні вечірки для діток.
Фото: Євген Сержук
– Ви всі свої ресурси вклали у допомогу армії. Наскільки важко і довго вам довелось повертатись до звичного формату роботи?
У певний час на всіх моїх рахунках було по нулях. І я розуміла, що маю щось робити. Почала дзвонити постачальникам, відновлювати з ними зв’язки, замовляти сировину, інгредієнти, товари з відтермінуванням платежів.
Я дізналась про грантові можливості, навчилась писати грантові заявки. Були перемоги в цих грантах, і це величезна допомога для нас, бізнесу, для відновлення. Поступово команда почала розширюватись і я зрозуміла, що можу вже відкрити й другий заклад. Навіть у 22-му році ми відкрили заклад на території Миколаївського зоопарку. Це був абсолютно збитковий сезон, але ми розуміли, якщо зоопарк працює, ми також будемо. Тоді на день там могло бути 10-20 людей, ми готували 2-3 страви на день. А це, звісно, збитково, бо в нас була робоча команда – кухарі й офіціанти, яких треба було підтримувати. Але ми працювали. У мене були заборгованості, брала кредити в банках, але сьогодні вже краще. О, Боже (плаче).
Ви дуже сильна жінка і за вами потужні люди, я вам дякую за все, що ви зробили для майбутньої Перемоги України у цій війні. Бажаю успіхів у вашій справі, а ще дякую за це щире інтерв’ю!
Автор тексту: Наталія Якобсон
Women Business Lab – комплекс банківських послуг від Sense Bank для жінок-підприємиць. Ініціатива об'єднує вигідні умови, зручні цифрові сервіси, доступ до знань, спільноти та партнерської підтримки. Її головна мета – створити умови для розвитку жіночого бізнесу в Україні.
