Оля Цибульская: «Боль становится тише, когда я пою»
Вона сміється, пише пісні, виходить на сцену і чесно говорить про те, що відчуває. Оля Цибульська ніколи не боялася бути різною – веселою, іронічною, чутливою, сильною.
12 березня співачка вперше за чотири роки виходить на велику київську сцену Жовтневого палацу. І каже: цей концерт – не про гучні перемоги. Він про життя. Про жінку, яка переживає втрати, ростить сина у воєнній країні, любить, пише пісні і все одно знаходить сили співати.
У відвертій розмові для журналу «Єдина» Оля розповіла про музику як терапію, свободу бути собою після сорока, довгу любов і про те, чому кожній жінці іноді варто нагадати: тобі теж можна все.
– 12 березня ти вперше за 4 роки виходиш на велику київську сцену. Що змусило тебе сказати собі: «Час»?
Чесно? Ніхто ніколи не відчуває, що час настав. Це як із холодною водою: стоїш, думаєш, готуєшся… а потім просто стрибаєш.
Останні роки змінили всіх нас. Ми навчилися жити коротшими планами, але глибшими відчуттями. І в якийсь момент я зрозуміла: якщо чекати ідеального часу, можна пропустити життя.
Жовтневий палац для мене – не просто концертна зала. Це сцена, на яку виходять, коли хочуть сказати щось справжнє. І, мабуть, я просто відчула, що мовчати більше не хочеться. Хочеться співати. І зустрітися з людьми, які пережили ці роки разом зі мною.
А якщо зовсім чесно – то трохи страшно. Але коли страшно, значить, що ти живий. І значить, настав час.
– Ти назвала цей концерт символом стійкості. Що для тебе особисто він означає – перемогу, підсумок чи початок нового розділу?
Мені здається, слово «стійкість» дуже часто звучить як щось героїчне. Але, насправді, вона набагато тихіша. Для мене цей концерт не про перемогу. Він про відчуття. А відчуття зараз дуже жіноче: коли ти проживаєш втрату, проживаєш страх за країну, дивишся на світ, який ніби зірвався з осі… і все одно вчишся знову дихати.
Після того як я втратила тата, я дуже відчула крихкість життя. Ти раптом розумієш: немає ідеального моменту для любові, для пісні, для обіймів. Є тільки зараз.
І цей концерт – про це «зараз». Про жінку, яка знає, що серце може тріснути від болю, але воно все одно робить вдих, щоб звучати.
Мені здається, жінки взагалі так влаштовані: ми носимо в собі пам’ять, втрати, страхи і, водночас, народжуємо життя. Для мене це не підсумок. Це дуже тихий, але впертий початок нового життя.
– На сцені з тобою виступлять DZIDZIO, Віктор Павлік і DISCOMAN. Як ти обирала людей, яким довіряєш розділити цей вечір?
Кожен із цих людей у різний час зіграв у моєму житті й кар’єрі свою роль. І для мене це важливіше за будь-які афіші.
Щира підтримка в нашій професії – це велика рідкість. Тут багато конкуренції, багато красивих слів… але дуже мало тих, хто просто підставить плече, коли тобі непросто. І коли така підтримка трапляється, вона не забувається.
DZIDZIO, Віктор Павлік і DISCOMAN – це люди, які колись, у різний момент, сказали мені прості речі: «Ти на своєму місці. Співай». І іноді саме таких кількох слів достатньо, щоб не здатися.
Тому цей вечір для мене не просто концерт. Це ще й можливість подякувати людям, які були поруч у різні періоди мого життя. І, чесно кажучи, для мене це дуже цінно.
– Ти говориш, що «музика стає ліками». Який момент на сцені ти вважаєш справжньою терапією – для себе і для глядача?
Насправді терапія починається не в залі. Вона починається пізніше, коли люди йдуть додому.
На концерті я не вчу жити. Я даю інше відчуття. Я нагадую людям, що вони живі. Що вони можуть співати, сміятися, обійматися, відчувати себе красивими, сильними, закоханими в життя навіть у такий складний час.
А потім приходить рефлексія. І люди раптом відчувають: зі мною все нормально. Для щастя достатньо себе.
Це трохи як у коханні. Якщо людина ніколи не переживала справжньої близькості, вона може роками думати, що з нею щось не так. А потім одного дня розуміє: справа була не в ній – просто не траплялося це пережити.
Концерт працює схоже. Я створюю простір, у якому люди раптом згадують, наскільки живими вони можуть бути. І коли ти хоча б раз відчув цей стан, до нього дуже хочеться повернутися.
– Ти живеш у Києві, наприкінці 2025 року втратила тата. Після смерті батька ти буквально за кілька днів презентувала нову пісню. Як мистецтво допомагає тобі проживати важкі моменти в житті – і чи допомагає взагалі?
Коли я співаю і танцюю, з мене спадає корона жертви. І з’являється відчуття, що в моєму житті хоч десь веду я, а не біль.
Я ще вчуся жити з тим, що все, що ми любимо в цьому світі, кінечне. Я відчуваю дикий біль, бо досі маю супротив це прийняти. Напевно, це одна з найвищих форм любові.
Я вчуся. Плачу і вчуся.
– Тобі 40. Ти відчуваєш, що в цьому віці жінці дозволено більше – чи навпаки, суспільство чекає «тихішої версії»?
Я, чесно кажучи, не дуже розумію, чому в нас досі стільки значення надають цифрі в паспорті.
Я бачила 80-річних людей, повних життя, цікавості і гумору. І бачила 20-річних, які вже втомилися від себе і від світу. Тому для мене вік давно перестав бути показником.
Мені здається, все вирішує внутрішній вогонь. Чи є в людині цікавість до життя, чи є бажання любити, пробувати, падати і знову вставати.
Тому свої 40 я сприймаю дуже спокійно. Це той момент, коли ти вже достатньо прожила, щоб перестати всім подобатися. І, якщо чесно, мені по солов’ю, яку версію мене хотіло б бачити суспільство. Живу я так, як вмію. Себе я love you.
– Як змінився твій образ на сцені за ці роки – і чи свідомо ти ним керуєш?
Я ніколи не сиділа і не конструювала свій образ як маркетинговий проєкт. Я завжди виходила на сцену так, як відчувала себе в той момент.
Але якщо чесно: раніше я показувала глядачеві лише одну свою сторону. Веселу. Легку. Ту, яка розважає і піднімає настрій.
Мені здавалося, що людям цього достатньо. Тому я довго ховала іншу частину себе: те, що я пишу вірші і книги, що можу годинами говорити про науку, що люблю думати, копати глибше, ставити питання.
З віком прийшло розуміння: люди відчувають фальш швидше, ніж ми думаємо.
Тому сьогодні мій сценічний образ просто став чеснішим. Я не намагаюся виглядати простішою, ніж є. І якщо коротко – це не помилки. Це еволюція.
– Ти мама, дружина, артистка, письменниця, ведуча. Яка з цих ролей зараз найближча до твого справжнього «я»?
Мені 40, і я давно не живу в парадигмі «або / або». Мені можна «і / і». І мама. І дружина. І артистка. І жінка, яка пише книги. І ведуча. І людина, яка ще багато чого про себе відкриє.
Колись нам дуже нав’язували ідею, що треба вибрати одну роль і бути в ній «правильною». Але життя значно ширше.
Жінка – це взагалі не одна роль. Це цілий всесвіт, який постійно рухається.
Тому найближче до мого справжнього «я» зараз – свобода не обирати між частинами себе.
І якщо чесно, мені хочеться сказати кожній жінці: тобі теж можна все.
– 27 років поруч із чоловіком – від шкільного конкурсу до сьогодні. Що утримує стосунки живими, коли навколо стільки руйнувань?
27 років разом – це вже не історія про «жили довго і щасливо». Це історія про те, що ви багато разів змінюєтеся і щоразу знайомитеся одне з одним заново.
Ми починали як діти. За ці роки ми прожили різні версії себе: наївні, амбітні, втомлені, щасливі, розгублені. І, мабуть, найбільший секрет у тому, що ми дозволяли одне одному змінюватися.
Світ зараз дуже крихкий. Війна, втрати, страх за близьких – усе це робить людей або ближчими, або зовсім чужими.
Нам довелося багато чого пережити разом. І в якийсь момент ти розумієш: ця людина бачила тебе в різних станах і все одно залишилася.
Мені здається, живими стосунки утримує не романтика. Їх утримує глибина спільно прожитого життя. Коли між вами вже не просто почуття, а цілий світ, який ви побудували разом.
– Твій син Нестор росте в умовах війни. Як ти розмовляєш з ним про те, що відбувається – і чи говориш взагалі?
Коли дитина живе в Києві і чує вибухи, коли знає, що таке тривога, коли їздить зі мною на благодійні концерти, робити вигляд, що нічого не відбувається, просто неможливо.
Тому я не вигадую для Нестора казкових пояснень. Я намагаюся говорити чесно, але мовою, яку може витримати дитяче серце. Він і так бачить більше, ніж ми хотіли б для його віку. Він чує сирени, знає, чому люди ховаються і навіть зі своїх дитячих грошей іноді каже: «Мамо, давай закинемо військовим». І в такі моменти я розумію, що ця війна ростить дуже дорослих дітей.
Але водночас я дуже бережу в ньому дитинство. Ми багато жартуємо, вигадуємо дурниці, радіємо простим речам. Моя задача як мами – щоб він знав правду про світ, але не перестав вірити, що в цьому світі є добро.
– Пісні «Ненормальна», «Самота», «Грішна і земна» – у них багато відвертості. Де проходить твоя межа між особистим і публічним у текстах?
Я не вмію писати холодні пісні. Якщо чесно, вони завжди народжуються з чогось прожитого. З емоції, яка не дає тобі мовчати.
Але я й не з тих артистів, які виносять на сцену все своє життя, як на стіл у суді. Мені важливо залишати щось тільки для себе. Тому в моїх піснях завжди є правда, але це не репортаж із мого життя. Це, швидше, емоція, яку я прожила і віддала музиці.
«Грішна і земна» – це пісня не мого авторства, а Діани Гольде і Геннадія Крупника.
А «Самота» взагалі написана чоловіком. Це наш композитор, тепер військовий, Євген Осипенко. Я дуже радію, що ця пісня знайшла мене. Дивовижно зустріти чоловіка, який так відчуває жіночу душу.
– Якби ти могла написати пісню для всіх українських жінок прямо зараз – про що б вона була?
Я написала її і скоро зроблю реліз.
Цитую вперше у вас:
Ти танцюй, моя кохана,
Твої сльози – наче перла.
Кажуть, час лікує рани,
Ти лиш впала, а не вмерла…
– Якою ти хочеш бути артисткою через 10 років – і чи думаєш ти про це взагалі?
Ми живемо в Україні в час страшної війни. Давайте думати про сьогодні. І спишемося завтра, ок? )
– Що ти хочеш, щоб жінка, яка прийде на твій концерт 12 березня, забрала додому – не як враження, а як відчуття?
Це нормально, що ти ненормальна.
Живи як умієш.
Як відчуваєш.
Всім по солов’ю!
Ніхто не знає, як правильно.
Твоя Оля Цибульська.
Матеріал підготовлено для жіночого журналу «Єдина».
